Глава 7 «Сукня».

— Буває, що люди схожі, — кажу я.

Вагончик фунікулера здригається, зупиняючись унизу, на Поштовій. Двері роз'їжджаються. Холод, гуркіт машин, запах річки.

— Як я й диплодок? — Тимко вистрибує на перон. — У нас обох довга шия, коли я тягнуся по печиво.

— Саме так.

Він задоволено киває й тягне мене до трамвайної зупинки, розповідаючи, що диплодоки, взагалі-то, були вегетаріанцями, а значить, добрими. Брови більше не згадує. Діти вміють відпускати запитання так само легко, як ставити.

Я — ні.

Уночі я лежу й дивлюся в стелю, де від вуличного ліхтаря тремтить жовта пляма. Тимко сопе за стіною. Я чую, як скрипить старий будинок, як десь у трубах булькає вода, як на кухні клацає холодильник. Я чую все. Я не можу заснути.

Висоти.

Він сказав це так просто. Тимкові, не мені. І Тимко подивився на нього, як на диво.

Я перевертаюся на бік. Перевертаюся на другий. О третій п'ятдесят вісім розплющую очі, хоча, здається, й не заплющувала.

* * *

Сукню привозять у понеділок о десятій.

Я саме виймаю з печі другу партію круасанів, коли дзеленчить дзвіночок, і Оленка за прилавком видає звук, схожий на писк чайника, який от-от закипить.

— Даринко, — кличе вона якимось чужим, задушеним голосом. — Іди сюди. Швидко.

Я виходжу, витираючи руки об фартух.

Біля дверей стоїть той самий молодий чоловік у вузьких окулярах, з приймальні на сороковому поверсі. Без трьох телефонів, лише з одним. У руках у нього довга плоска коробка, обтягнута тканиною кольору топленого молока, перев'язана атласною стрічкою. Під пахвою ще одна, менша, квадратна.

— Пані Ковальчук. — Він ледь схиляє голову. — Марко. Ми бачилися в середу.

— Пам'ятаю. Ви виграли парі.

Він усміхається кутиком рота, так, ніби я знову щось для нього виграла.

— Арсен Олегович просив передати особисто. І просив, щоб ви відкрили при мені. Якщо щось не так, я маю чотири години, щоб виправити.

Пані Ніна за столиком біля вікна відставляє чай. Двоє студентів біля дверей перестають жувати. Оленка стоїть, притиснувши долоні до щік.

Я розв'язую стрічку.

Під кришкою шар цигаркового паперу, тонкого, як крило метелика. Під ним — тканина. Я торкаюся її, і пальці ковзають, як по воді.

Я виймаю сукню й тримаю на витягнутих руках.

Вона не біла. Я чомусь чекала білого, сліпучого, з мереживом і стразами, з корсетом, як у тих наречених з весільних салонів на Петрівці, на яких я колись задивлялася крізь вітрини. Я готувалася ненавидіти її. Я навіть репетирувала вночі, що скажу: я не лялька, Арсене, щоб ти мене вбирав.

Сукня кольору молока. Шовк, важкий, щільний, без жодної прикраси. Довгі рукави, вузькі на зап'ястях. Високий комір. Спина відкрита до лопаток, із рядом дрібних ґудзиків, обтягнутих тією ж тканиною. І все. Ні мережива, ні блиску. Просто лінія, чиста, як розріз ножем по тісту.

Саме така, яку я колись хотіла.

Я пам'ятаю, як вісім років тому лежала в нього на плечі, і ми дивилися фільм, якийсь старий, чорно-білий, і там героїня виходила заміж у простій сукні з довгими рукавами, і я сказала: «Отаку. Ніяких рюшів. Щоб я була схожа на себе, а не на торт». А він засміявся й сказав, що я й так схожа на торт, бо від мене завжди пахне ваніллю.

Він запам'ятав.

У мене горять щоки, і я рада, що в пекарні жарко від печі. Можна списати на піч.

— Тут ще записка, — тихо каже Марко.

Конверт лежить на дні коробки. Щільний, кремовий, такий самий, як папір контракту. Усередині картка. Гострий почерк із нахилом праворуч.

«Розмір я пам'ятаю. Якщо помилився, значить, ти змінилася. Не я».

Я стискаю картку так, що загинається кут.

— Самовпевнений… — починаю я й прикушую язик, бо Марко дивиться на мене з чемною цікавістю, а пані Ніна за столиком нахилилася так, що от-от упаде зі стільця.

— А друга коробка? — питає Оленка, бо я, здається, забула, як говорити.

Друга коробка легша. Усередині туфлі. Човники кольору сукні, на невисокому стійкому підборі, з м'якою шкіряною устілкою. Тридцять сьомий розмір. Мій. Не мамин тридцять восьмий, до якого я напихала вату.

На внутрішньому боці кришки ще одна картка.

«Щоб не довелося напихати вату».

Я опускаюся на стілець.

Він бачив. У кабінеті на сороковому поверсі, коли я йшла до дверей, тримаючи спину рівно, а права нога ковзала в маминому туфлі, бо вата збилася. Він бачив і запам'ятав. І нічого не сказав.

— Все гаразд? — обережно питає Марко. — Якщо розмір не той…

— Розмір той, — кажу я. Голос хрипкий. — Усе той.

* * *

Я міряю сукню в підсобці, між мішками з борошном і полицями з банками варення.

Оленка застібає ґудзики на спині. Їх двадцять чотири, вона рахує вголос, і пальці в неї тремтять. Дзеркало тут старе, з чорними цятками по краях, у ньому ми бачимо себе тільки до пояса. Я дивлюся на жінку в молочному шовку, з борошном на щоці й волоссям, зібраним олівцем, і не впізнаю її.

— Двадцять чотири, — каже Оленка. І раптом шмигає носом.

— Ти чого?

— Нічого. — Вона витирає очі зап'ястям, обережно, щоб не торкнутися тканини. — Просто ти така… Ти така гарна, Даринко. Я ніколи не бачила тебе ні в чому, крім фартуха.

Я дивлюся на неї в дзеркало. Їй двадцять два. Вона вірить у кохання, у гороскопи, у те, що все буде добре. Я не маю права розповідати їй правду. Пункт десятий. Абсолютна таємниця.

— Він тебе кохає, — шепоче Оленка. — Чоловіки, які не кохають, не пам'ятають розміру взуття.

Я не відповідаю.

Нагорі, у моїй шафі, за зимовими куртками, висить у чохлі інша сукня. Біла, з мереживом на ліфі й маленькими перлинками, яку ми з мамою… ні. Мами тоді вже не було. Яку ми з татом купили в кредит у салоні на Петрівці, і тато ще пів року віддавав за неї по тисячі на місяць. Я жодного разу її не вдягала. Я жодного разу не відкривала чохол. Але й викинути не змогла.

Вісім років вона висить у темряві, як привид дівчини, якою я була.

Завтра я одягну іншу.