Глава 6 «Хлопчик із його очима».

— Це як у «Красуні і Чудовиську»?

Тимко сидить на кухонному табуреті, підібгавши під себе ногу, і розглядає мене поверх чашки з какао. На верхній губі в нього коричневі вуса. Субота, вечір, за вікном мжичить, і я вже пів години намагаюся пояснити семирічній дитині те, чого сама до кінця не розумію.

— Чому як у «Красуні і Чудовиську»?

— Ну, — він ставить чашку, витирає вуса рукавом, хоч я тисячу разів просила так не робити, — там тато Белль потрапив у біду, і вона пішла жити до Чудовиська в замок, щоб його врятувати. А Чудовисько було злюще і гарчало. А потім виявилося, що воно хороше, просто зачароване.

Я дивлюся на сина й не знаю, сміятися мені чи плакати.

— Він не чудовисько, сонечко.

— А ти його любиш?

Ось воно. Діти завжди питають найпростіше. Найпростіше питання завжди найважче.

— Ми… домовилися, — кажу я обережно. — Як дорослі. Ми поживемо разом рік у його домі. Він допоможе дідусеві. А потім ми повернемося сюди. До пекарні.

Тимко довго думає. Я бачу, як ворушаться його брови, як між ними з'являється та сама складка.

— А в замку буде кімната для каменів?

— Буде, — обіцяю я, не маючи жодного уявлення, що там буде.

— Тоді добре. — Він знову береться за какао. Потім раптом підводить очі. — Мам. А якщо він тебе скривдить, я його вкушу.

Я сміюся. Нарешті сміюся по-справжньому, вперше за тиждень. Підходжу, цілую його в маківку, що пахне какао й дитячим шампунем.

— Домовились. Тільки не в перший день.

* * *

У неділю я приходжу на Володимирську гірку на сім хвилин раніше.

Я ніколи не приходжу раніше. Я спізнююся на маршрутку, до стоматолога, на батьківські збори, на власне життя. Арсен колись казав, що я живу за київським часом плюс п'ятнадцять хвилин. Сьогодні я виходжу з дому з таким запасом, що Тимко скаржиться, що не встиг доїсти млинця.

Він уже тут.

Я бачу його здалеку, щойно ми піднімаємося сходами від фунікулера. Він сидить на лавці біля оглядового майданчика, спиною до Дніпра, у темному пальті, без шарфа, хоч вітер такий, що в мене мерзнуть вуха під шапкою. Поруч на лавці стоїть величезний картонний пакет із логотипом дитячого магазину. Він дивиться на сходи. Він дивиться на сходи так, ніби сидить тут уже годину.

Тимко стискає мою руку.

— Це він?

— Він.

— Він великий.

— Ти теж колись будеш великий.

Тимко не відповідає. Він іде поруч зі мною повільно, придивляючись, як придивляються до незнайомого собаки: вкусить чи ні.

Арсен підводиться.

І дивиться на Тимка.

Я знала, що це буде. Я знала це з тієї секунди, коли він спитав у ліфті «скільки років твоєму синові». Я вісім років знала, що колись це буде, і вісім років готувалася, і зараз розумію, що підготуватися до цього неможливо, як неможливо підготуватися до удару струмом.

Він дивиться на Тимка, і його обличчя не змінюється. Жоден м'яз. Тільки рука, що лежить на спинці лавки, повільно стискається, і я бачу, як біліють кісточки пальців. Так, як біліли мої на краю прилавка того ранку, коли він замовив американо.

Тимко зупиняється за крок від нього. Задирає голову. Хмурить брови.

Арсен хмурить брови у відповідь.

Вони стоять так секунду, дві, двоє людей з однаковою складкою між бровами, і вітер з Дніпра смикає Тимкову шапку, а в мене всередині все обривається й летить кудись униз, у річку, разом із жовтим листям.

— Привіт, — каже Тимко першим. — Я Тимофій. Можна Тимко. А ви дядько Арсен.

— Можна просто Арсен.

— Мама сказала, що не можна просто. Треба «дядько».

Арсен на мить переводить погляд на мене. Я дивлюся в бік. На Андріївську церкву, на дахи Подолу, на будь-що.

— Мама права, — каже він. — Мама зазвичай права.

Він присідає навпочіпки, щоб їхні очі були на одному рівні. Пальто лягає на мокрий асфальт. Він навіть не помічає.

— Я тобі дещо приніс.

Він тягнеться до пакета й дістає коробку. Велику, глянцеву, з малюнком на кришці. Радіокерована машина. Позашляховик із величезними колесами, з фарами, з пультом. Я бачила такі у вітрині на Хрещатику. Ціну я теж бачила, і відвернулася.

Тимко дивиться на коробку. Довго. Я бачу, як у нього загоряються очі, як він ковтає, як рука ледь помітно смикається вперед.

Потім він ховає руки за спину.

— Дякую, — каже він дуже ввічливо, дуже по-дорослому, як я його вчила. — Але мама каже, що не можна брати дорогі подарунки від незнайомих людей.

Арсен завмирає з коробкою в руках.

Я ніколи не бачила його розгубленим. Ні вісім років тому, ні тепер. Він завжди знав, що сказати, що зробити, куди покласти руки. Зараз він сидить навпочіпки на мокрому асфальті Володимирської гірки, з коробкою за кілька тисяч гривень, і не знає, куди її подіти.

— Розумно, — нарешті каже він. І обережно, як щось крихке, ставить коробку назад у пакет. — Тоді давай спершу познайомимося. А машина почекає.

— Добре, — погоджується Тимко. І додає, вже трохи м'якше: — Вона гарна. Просто правила є правила.

— Я знаю, — каже Арсен. — Я сам люблю правила. У мене їх дванадцять.

Він каже це Тимкові, але дивиться на мене.

* * *

Ми гуляємо годину.

Вірніше, гуляють вони. Я йду трохи позаду, з руками в кишенях, і дивлюся.

Тимко збирає камінці. Він збирає їх скрізь, куди б ми не пішли, і на Володимирській гірці в нього є свої улюблені місця: біля пам'ятника, під старим каштаном, на схилі, де з-під листя виглядає гравій. Арсен ходить за ним. Спершу просто ходить, з руками в кишенях пальта, як охоронець. Потім, коли Тимко вдесяте присідає над купкою гравію, Арсен теж присідає поруч.

— Що ти шукаєш?

— Камінь бажань.

— Як він виглядає?

— Він має смужку. Білу. Отаку, — Тимко проводить пальцем по повітрю. — Наче хтось пензлем провів. Такі рідко бувають.

Арсен мовчки дивиться на гравій. Потім обережно бере один камінець, сірий, звичайний, і перевертає його на долоні, з таким серйозним обличчям, ніби оцінює ділянку під забудову.