Глава 5 «Арсен. Лист, якого вона не писала»:

Сім.

Я йду Межигірською до набережної і повторюю це число, як повторюють номер телефону, щоб не забути. Хоч забути вже не вийде. Воно вписане каліграфічним почерком бібліотекарки під дитячим малюнком, на якому червоний будинок має кривуватий дах, точно як у справжнього, а біля дверей стоять троє. Велика фігура. Менша. І маленька, з круглими очима.

Велика фігура — це, певно, Віктор. Менша — Дарина.

Мене там немає. Звісно, мене там немає.

Сім років. День народження в січні, вона сама сказала «у березні буде сім», і збрехала лише наполовину, бо збрехати цілком не вміла ніколи. Вона завжди залишала собі шпарину, крізь яку правда могла пролізти назовні. Цього разу шпарина висіла над вимикачем у дешевій пластиковій рамці.

Січень.

Я рахую. Я все життя рахую. Навантаження на перекриття, кошторис, відсоток за кредитом, кількість кроків від пекарні до мосту, кількість днів, які я прожив після сімнадцятого травня. Цифри ніколи мене не зраджували. Люди — так. Цифри — ні.

Січень мінус дев'ять місяців — це квітень.

У квітні вона була моєю.

Ми разом із березня.

Я зупиняюся посеред тротуару так різко, що хлопець на самокаті ледь не врізається мені в спину, лається, об'їжджає. Я не обертаюся.

Ми разом із березня. Я знаю це речення напам'ять. Я знаю, як у ньому нахилена кожна літера. Як кінчик «з» загинається донизу, ніби хвіст у кошеняти. Вісім років я ношу це речення в собі, як уламок, який хірурги вирішили не діставати, бо надто близько до серця.

Отже, квітень нічого не доводить.

Отже, квітень доводить усе.

Отже, я не знаю нічого.

* * *

Набережна порожня. Жовтень, вечір, вітер з річки такий, що сльозяться очі. Я спираюся на парапет і дивлюся на воду, чорну, важку, з жовтими смугами від ліхтарів. На тому боці світиться Лівий берег. За спиною, над дахами Подолу, стоїть моя вежа. Я не обертаюся й на неї теж.

Я не дозволяю собі згадувати. Вісім років я тренувався не згадувати, як тренуються не дихати під водою: щодня трохи довше. Тепер я можу не згадувати цілими тижнями. Іноді місяцями.

Сьогодні не виходить.

* * *

Шістнадцяте травня. Середа. Вечір.

Я сиджу в орендованій кімнаті на Оболоні, восьмий поверх, вікно на трамвайне кільце. На столі креслення. Не дипломний проєкт. Інше. Будинок на дві родини, з дерев'яною верандою і великою кухнею, де піч стоїть посередині, як вогнище в печері. Для неї. Я креслю його вже третій місяць ночами, бо вона одного разу сказала, що хоче кухню, в якій можна місити тісто і бачити небо одночасно. Я ще не знаю, де візьму гроші на землю. Я знаю, що візьму.

У двері стукають.

Віктор Ковальчук стоїть на порозі в робочій куртці, з борошном на рукаві. Він ніколи до мене не приходив. Я одразу думаю: щось із нею. Серце падає кудись у живіт.

— Що з Дариною?

— Жива-здорова, — каже він. — Пустиш?

Він сідає на єдиний стілець. Я лишаюся стояти. Він довго дивиться на мої креслення, на веранду, на піч посередині кухні. Потім кладе на стіл конверт. Звичайний, поштовий, без марки. Пухкий.

— Тут двадцять тисяч, — каже він. — Доларів. І ще от.

Поруч лягає складений учетверо аркуш. Зошитовий, у клітинку. Я впізнаю його раніше, ніж розгортаю: вона завжди писала мені на таких, бо в пекарні не було іншого паперу, крім накладних, і вона виривала аркуші з власного старого зошита з рецептами.

Я розгортаю.

«Арсене. Не шукай мене. Я не прийду в суботу. Я виходжу за іншого, ми разом із березня. Я не змогла сказати тобі в очі, вибач. Тато все пояснить. Д.»

Я читаю. Перечитую. Літери нахилені праворуч, «з» з хвостиком, «д» з довгою петлею. Її почерк. Я бачив цей почерк на сотні записок, на листівках, на серветці, де вона намалювала мені серце й підписала «це тобі, архітекторе, побудуй щось тепле».

— Вона соромиться, — каже Віктор у стіл. — Вона добра дівчина, хлопче. Вона не хотіла тебе ранити. Так буває. Молодість. Ти поїдь. У тебе ж той Відень, я знаю, ти відмовився через весілля. Ці гроші на перший час. Дай їй жити.

Я не пам'ятаю, що сказав. Пам'ятаю, що конверт із грошима лишився на столі. Пам'ятаю, що набирав її номер двадцять три рази, і двадцять три рази механічний жіночий голос казав мені, що абонент перебуває поза зоною досяжності. Пам'ятаю, що о п'ятій ранку стояв під дверима пекарні, а Віктор вийшов на поріг у майці й тихо сказав:

— Її нема. Вона в нього. Не ганьбися, синку. Іди.

Пам'ятаю, що того ж ранку подзвонила мати. Вона ніколи не дзвонила мені раніше дев'ятої. Вона сказала:

— Я ж тебе попереджала. Такі дівчата шукають, де тепліше. Квиток на віденський автобус я тобі вже купила. Двадцять дві десять, з Видубичів.

Я тоді не спитав, звідки вона знає. Мені було двадцять шість, і в мене всередині щойно обвалилася несуча стіна. Людина, в якої обвалилася несуча стіна, не ставить запитань. Вона просто намагається не впасти.

Я сів на той автобус.

* * *

У пентхаусі тихо. Я не вмикаю світла. Місто за панорамним склом світиться саме, жовтими й білими вогнями, і цього досить, щоб дійти до кабінету й не вдаритися об жодну меблю. Меблів тут мало. Я не люблю речей. Речі тримають людину на місці, а я вісім років не хотів, щоб мене щось тримало.

Крім одної шухляди.

Нижня шухляда письмового столу замикається на ключ. Ключ я ношу на одній зв'язці з ключами від машини, і за вісім років жодного разу не дозволив собі його загубити.

Усередині поштовий конверт. Пухкий. Двадцять тисяч доларів, старими купюрами з маленькими портретами, які давно вийшли з обігу. Я не витратив із них жодного долара. Я жив у Відні на стипендію, мив посуд у ресторані на Рінгштрасе, креслив ночами за чужі проєкти. Голодував. Але цих грошей не торкнувся. Я не знаю, чому їх не викинув. Може, хотів колись повернути. Може, хотів пам'ятати ціну.

Під конвертом фотографія. Ми з нею на мосту, на Пішохідному, вона сміється, примружившись від сонця, у неї на щоці борошно, а я дивлюся не в камеру, а на неї. Нас сфотографувала якась туристка з Польщі. Дарина потім надрукувала два знімки. Один для себе. Один для мене.