Глава 4 «Умови контракту».

Я рахую на пальцях, сидячи на лавці біля річкового вокзалу.

Вітер з Дніпра пробирається під блузку, тонкий шовк не гріє зовсім, і я тремчу, але не через холод. Повз мене проходить жінка з візочком, косо дивиться на мої руки. Певно, думає, що я божевільна. Може, так і є.

Він пішов у травні. Сімнадцятого травня, у четвер, за тиждень до весілля. Я пам'ятаю цю дату, як пам'ятають дату власного народження.

Тест я зробила в червні. Двадцять першого.

Тимко народився в січні.

Мені не треба бути математиком. Будь-хто, хто вміє рахувати до дев'яти, зрозуміє, якщо дізнається, що моєму синові сім. Будь-хто. А Арсен Довгань рахує краще за всіх, кого я знаю. Він за хвилину порахував мої п'ятнадцять років і чотири місяці.

Скільки років твоєму синові?

Він не спитав, чий він. Він спитав, скільки йому. Отже, він ще не знає. Отже, він тільки підозрює. Або просто б'є навмання, як б'ють у темряві, щоб подивитися, хто скрикне.

Я не скрикну.

Тимко маленький для свого віку. У садочку його завжди ставили в кінець шеренги, і досі в класі він найнижчий, крім Соломійки Гнатюк, яка народилася в грудні. Йому можна дати шість. Легко можна дати шість.

Шість означає, що він народився через рік після того, як Арсен зник. Шість означає, що в моєму житті був інший чоловік. Шість означає, що Арсенові нема чого шукати.

Я підводжуся з лавки. Ноги затерпли, мамині туфлі муляють так, що п'ятка, певно, вже стерта до крові.

Я ще нічого не вирішила. Я точно знаю, що скажу йому «ні».

Але цифру я вже вибрала.

* * *

У четвер о дев'ятій ранку до пекарні заходять троє чоловіків у однакових темних куртках із логотипом, що нагадує арку.

Двоє несуть щось схоже на штативи. Третій, найстарший, з папкою під пахвою, показує мені якийсь документ і щось говорить про «технічну оцінку об'єкта» та «згідно з пунктом вісім договору іпотеки». Я не слухаю. Я дивлюся, як один із молодших ставить на нашу підлогу, на ту, яку Оленка мила вчора ввечері, лазерний далекомір і спрямовує червону точку на стіну. На табличку «Ковальчук і доня». Червона цятка зупиняється просто на кривуватій «д».

— Сто сорок два сантиметри до віконного прорізу, — каже він уголос, і другий записує.

За столиком біля вікна сидить пані Ніна з третього під'їзду, з половинкою батона в пакеті. Вона дивиться на чоловіків у куртках, потім на мене, і повільно, обережно відставляє чашку з чаєм. Студенти біля дверей перешіптуються. Хтось фотографує.

— Вийдіть, будь ласка, — кажу я. — У нас клієнти.

— Ми недовго, пані, — найстарший усміхається мені так, як усміхаються лікарі перед поганими новинами. — Тільки виміри. Потім подивимося підвал і квартиру.

— Квартиру?

— Згідно з…

— Я знаю, згідно з чим.

Червона точка повзе вгору по стіні. До стелі з плямою від протікання. Уздовж старих полиць, які збивав тато.

І тоді сходами спускається тато.

Він у старому светрі, неголений, з чашкою в руці, бо ще не знає. Він зупиняється на останній сходинці. Бачить куртки. Бачить логотип. Бачить червону цятку, що повзе по стіні, по рамці з маминою фотографією, яка висить біля каси.

Чашка падає. Цього разу розбивається.

— Тату?

Він не відповідає. Він хапається рукою за поруччя, а другою за груди, і повільно, дуже повільно, наче його хтось обережно садовить, сідає на сходи. Обличчя в нього сіре, як тісто, що перестояло. Губи сині.

— Тату!

* * *

У лікарні пахне хлоркою і чужим страхом.

Гіпертонічний криз, кажуть мені. Тиск двісті двадцять на сто тридцять. Ще трохи, і був би інсульт. Лікарка, втомлена жінка з фарбованим рудим волоссям і зморшками біля губ, довго пише щось у картці, а потім знімає окуляри й дивиться на мене.

— У вашого батька серце сімдесятирічного чоловіка. А йому шістдесят два. — Вона робить паузу. — У нього якийсь стрес?

Я сміюся. Сама не знаю чому. Короткий, гавкаючий звук, від якого медсестра в коридорі обертається.

— Трохи, — кажу я.

— Тоді я вам скажу як є. — Лікарка надягає окуляри назад. — Ще один такий «трохи», і наступного разу ви сюди приїдете не до терапевта.

Тато лежить у палаті на шістьох, біля вікна, під крапельницею. Він спить, і уві сні його обличчя стає молодшим, м'якшим, таким, яким я пам'ятаю його з дитинства, коли він засинав на дивані перед телевізором, а мама вкривала його пледом і прикладала палець до губ: «Тихіше, тато відпочиває».

Я сиджу біля нього до вечора. Тримаю його руку. Велику руку пекаря з білими шрамами від опіків.

Він так і не прокидається.

* * *

Уночі Тимко приходить до мене в ліжко.

Він робить це рідко, тільки коли сниться погане або коли гроза. Сьогодні грози немає. Він просто стоїть у дверях, у піжамі з динозаврами, з камінцем у кулаці, і мовчить, поки я не відгортаю ковдру.

Він лягає, повертається до мене спиною, підтягує коліна до грудей. Я обіймаю його. Він теплий і пахне шампунем.

— Мам, — каже він у темряву. — А дідусь помре?

— Ні, сонечко. Дідусь просто втомився. Він полежить у лікарні й повернеться.

Тиша. Я чую, як він дихає. Як посвистує його ніс.

— Мам. Макар сказав, що коли в людей забирають дім, то дітей віддають в інтернат.

Я перестаю дихати.

— Хто тобі сказав, що в нас забирають дім?

— Ніхто. — Він ворушиться. — Я чув, як Оленка говорила по телефону. Вона плакала. Казала, що ті дядьки з лазером прийшли, щоб нас виселити.

Я притискаю його до себе так сильно, що він ойкає.

— Слухай мене, Тимофію Ковальчук. — Я говорю йому в потилицю, у тепле волосся. — Ніхто нас нікуди не виселить. Ніхто не забере в мене тебе. Ніхто й ніколи. Чуєш?

— Чую. — Пауза. — Мам. А звідки ти знаєш?

Я не відповідаю. Я лежу в темряві, обіймаючи сина, і дивлюся на вікно, за яким над дахами Подолу світиться далека скляна вежа. На сороковому поверсі горить світло.

Ніхто не забере в мене тебе.

Коли Тимко засинає, я тягнуся до телефона.

* * *