Глава 3 Кабінет на сороковому поверсі.

Я вдягаю білу блузку.

Спершу я дістаю старий светр, сірий, із розтягнутими рукавами й плямою від вишневого варення на манжеті, яку не бере жоден порошок. Я тримаю його в руках і уявляю, як заходжу в ньому до скляного кабінету. Без макіяжу, з олівцем у волоссі. Нехай бачить. Нехай знає, що мені байдуже, що я не причепурилася для нього ні на грам.

Потім я уявляю його погляд. Той самий, учорашній, яким він обвів нашу стелю з плямою від протікання.

Я кладу светр назад на полицю й дістаю блузку.

Вона в мене одна така. Біла, шовкова, з маленькими перламутровими ґудзиками, куплена три роки тому на співбесіду в мережеву кав'ярню, куди мене так і не взяли. Я прасую її о шостій ранку, після першого хліба, поки Оленка стоїть за прилавком і вдає, що не помічає, як я втретє переправляю комір.

— Ти куди така? — все ж питає вона, коли я спускаюся.

— У банк.

— У банк у таких туфлях не ходять.

Я дивлюся вниз. Чорні човники на невисокому підборі, з подряпиною на лівому носку, яку я замалювала маркером. Мамині. Вони мені трохи завеликі, і я напхала в носки вату.

— А куди ходять?

Оленка дивиться на мене довго, уважно. Потім підходить, мовчки виймає з мого волосся олівець, розпускає хвіст і поправляє пасмо біля скроні. Пальці в неї пахнуть ваніллю.

— На побачення, — каже вона тихо. — Або на війну.

* * *

Кирилівська, 1, видно з будь-якої точки Подолу.

Я бачила цю вежу сотні разів, вона виросла за два роки на місці старого заводу, поки я пекла хліб і водила Тимка в садочок. Скло й метал, сорок два поверхи, що ловлять небо так, ніби його можна купити й поставити в рамку. Я ніколи не задирала голову, щоб роздивитися верхівку. Мені не було діла до цієї вежі. Я не знала, чия вона.

Тепер я стою біля підніжжя й рахую поверхи. Збиваюся на двадцять третьому. Починаю знову.

Дев'ята п'ятдесят дві.

Я не спізнюся. Я приїхала на сорок хвилин раніше й тридцять із них простояла в кав'ярні навпроти, не замовивши нічого, з текою на колінах. Тато спершу хотів їхати зі мною. Потім довго мовчав, дивлячись на мене через стіл, і нарешті сказав:

— Може, так і краще, доню. Може, тебе він вислухає.

Він не дивився мені в очі, коли це казав.

У вестибюлі холодно й тихо, як у храмі. Мармурова підлога, у якій відбиваються лампи. Живий бамбук у високих вазонах. Дівчина на рецепції з ідеальним пучком і нігтями кольору пудри обводить мене поглядом згори донизу, затримується на туфлях, на подряпині, замальованій маркером, і всміхається так, як усміхаються, коли вже все про тебе вирішили.

— Вам призначено?

— Ковальчук. До Довганя. На десяту.

Її усмішка зникає. Вона дивиться в монітор, потім на мене, потім знову в монітор, і я бачу, як щось перебудовується в її обличчі. Вона підводиться.

— Звісно, пані Ковальчук. Вас чекають. Ліфт праворуч, вас проведуть.

Мене «проведуть» означає, що зі мною їде охоронець. Широкий, мовчазний, у навушнику, з яким ми піднімаємося сорок поверхів у ліфті, де пахне шкірою й лимоном. На тридцятому в мене закладає вуха. На тридцять п'ятому я ловлю у дзеркальній стіні своє відображення: бліда жінка в білій блузці, яка тримає теку так, ніби це щит.

Ти прийшла говорити про гроші. Тільки про гроші. Ти не скажеш жодного слова про те, що було. Ти не спитаєш. Ти не заплачеш.

Двері відчиняються.

* * *

Приймальня більша за всю нашу пекарню. Біля вікна сидить молодий чоловік у вузьких окулярах, з навушником у вусі й трьома телефонами на столі. Побачивши мене, він підводиться й дивиться на годинник.

— Пані Ковальчук. Дев'ята п'ятдесят дев'ять. — У його голосі щось схоже на подив. — Арсен Олегович сказав, що ви спізнитеся.

— Арсен Олегович помилився.

Він ледь помітно усміхається, наче я щойно виграла для нього парі.

— Проходьте.

Він відчиняє двері.

Перше, що я бачу, це місто. Увесь Київ, розкладений внизу, як карта на столі. Дніпро, сірий і широкий під низьким жовтневим небом. Мости. Лівий берег у тумані. Золоті бані Лаври далеко праворуч. А просто під ногами — Поділ. Дахи, дахи, дахи, руді, сірі, зелені, вузькі вулиці, по яких я ходжу щодня, звідси схожі на тріщини в старому дереві.

Я шукаю очима Межигірську. Знаходжу. Знаходжу наш дах, руду бляху з латкою біля комина, яку тато ставив минулої весни.

Звідси наш дім завбільшки з ніготь.

— Звідси його добре видно, правда?

Він сидить за столом спиною до вікна. Скляна стільниця, на якій немає нічого, крім ноутбука, однієї ручки й тонкої папки. Жодної фотографії. Жодної дрібнички. Жодної серветки з намальованим будинком. Стіни білі й голі, лише в кутку стоїть макет: квартал старих будинків, а над ними, як хвиля, що от-от накриє, вигинається скляна будівля. Я впізнаю нашу вулицю на макеті раніше, ніж встигаю цьому завадити.

Нашого будинку там немає. На його місці — фонтан.

— Сідай, — каже він.

— Я постою.

Він не наполягає. Просто дивиться на мене, відкинувшись на спинку крісла. Учора в пекарні я не мала часу роздивитися його як слід, а зараз мені нема куди сховати очі. Сорочка темно-синя, комір розстебнуто на один ґудзик. Рукави підкочено до ліктів, і на лівому передпліччі я бачу тонкий старий опік. Від нашої печі. Він тоді схопився за деко без рукавиці, бо хотів показати мені, що він сильний, і потім півночі тримав руку під холодною водою, а я сміялася й цілувала його в плече.

Я відводжу погляд.

На скляному столі, біля самого краю, стоїть паперовий стаканчик. Порожній. Зім'ятий на боці. З нашим логотипом. «Ковальчук і доня».

Учорашній.

Чому ти його не викинув?

Я не питаю. Я кладу теку на скло, рівно посередині, між нами, і розгортаю.

— Тут розрахунки. Пекарня приносить стабільний дохід, ось виписки за останні три роки. Ми можемо платити щомісяця, ось графік. Якщо ви відмовитеся від штрафних санкцій і погодитеся на розстрочку, то за…

— П'ятнадцять років і чотири місяці, — каже він.

Я затинаюся.