Глава 2 «Борг»

Я встигаю сховати серветку до кишені фартуха за секунду до того, як відчиняються задні двері.

Пальці не слухаються. Папір мнеться, кут чіпляється за шов, і я заштовхую його глибше, як школярка, що ховає записку від учительки. Серце б'ється десь у горлі, гучно, нерівно. Я вже знаю, що скажу. Я скажу, щоб він ішов геть. Я скажу, що вісім років — це не «досі». Я скажу…

З машини виходить мій батько.

Я дивлюся на нього крізь вітрину й не розумію, що бачу. Тато в єдиному своєму костюмі, темно-синьому, який він купив на мій випускний і відтоді вдягав тричі: на мамин похорон, на хрестини Тимка і до податкової. Піджак висить на ньому, як на вішаку. Коли він так схуд? Водій у чорному тримає дверцята відчиненими, чекає, поки тато вибереться, а тато вибирається повільно, обережно, однією рукою спираючись на дах, наче боїться, що машина вкусить.

Потім двері зачиняються. Автомобіль рушає, плавно, без жодного звуку, і зникає за рогом.

Тато лишається стояти на тротуарі. Дивиться на вивіску. На кривувату «д» у слові «доня».

Мені раптом стає холодно, хоч у пекарні від печі тепло, як улітку.

* * *

Дзвіночок над дверима дзенькає так само, як завжди. Тато заходить, витирає ноги об килимок, хоч надворі сухо, і цей звичний рух чомусь лякає мене більше, ніж усе інше.

— Оленко, — каже він, не дивлячись на неї, — сходи-но, дитино, по каву через дорогу. Візьми собі, мені, Даринці.

Оленка кліпає. Ми самі продаємо каву. Кавоварка стоїть за її спиною, ще тепла.

— Пане Вікторе, у нас же…

— Сходи, — повторює він тихо.

Вона дивиться на мене. Я ледь помітно киваю. Оленка знімає фартух, бере куртку, і на порозі ще раз озирається, як людина, що виходить із кімнати, де от-от розіб'ється щось крихке.

Двері зачиняються. Ми лишаємося вдвох.

Тато сідає за столик біля вікна. Той самий. Я помічаю це й одразу відганяю думку. Він кладе руки на стільницю, долонями вниз, і довго розглядає їх, наче бачить уперше. Великі руки пекаря, з білими шрамами від опіків, із борошном, що в'їлося в складки шкіри так, що вже не відмити. Ці руки навчили мене місити тісто, коли я ще не діставала до столу і стояла на перевернутому відрі.

Зараз вони тремтять.

— Води дай, доню.

Я наливаю склянку з-під крана. Ставлю перед ним. Він п'є жадібно, великими ковтками, і кадик ходить угору-вниз під сивою щетиною. Він не голився. Тато, який голиться щоранку навіть у неділю, навіть коли в нього температура тридцять дев'ять.

— Чия то була машина? — питаю я.

Він ставить склянку. Обережно, наче вона з тонкого кришталю, а не з «АТБ» за двадцять гривень.

— Сядь.

— Я постою.

— Даринко. Сядь, будь ласка.

«Будь ласка». За двадцять сім років я чула від нього «будь ласка» хіба що в лікарні, коли він говорив із маминими лікарями. Я відсуваю стілець і сідаю. Ноги самі підгинаються.

Тато дивиться у вікно. Туди, де щойно стояв автомобіль.

— Пам'ятаєш Гену Сороку?

Я пам'ятаю. Високий, гучний, з перснем на мізинці, завжди пахне одеколоном так, що хочеться відчинити вікна. Тато вчився з ним у кулінарному технікумі ще за Союзу. Торік Сорока почав заходити до нас частіше. Сидів отут, за цим самим столиком, пив каву, хвалив медовик і розповідав про новий житловий комплекс на Оболоні, де «просто золоте місце для пекарні, Вітьку, золоте, ти мене чуєш?».

— Пам'ятаю, — кажу я. — Ти ж казав, що з цього нічого не вийшло.

— Я казав, — повторює тато. І замовкає.

Тиша тягнеться. Чути, як гуде холодильна вітрина. Як цокає годинник над дверима, той, що відстає на три хвилини. Як надворі хтось сміється, проходячи повз.

— Скільки, тату?

Він здригається, наче я його вдарила.

— Він казав, що за рік повернемо вдвічі, — голос у тата стає швидким, плутаним, як у людини, що виправдовується перед суддею. — Що в нього домовленість із забудовником, що приміщення вже наше, що треба тільки обладнання, ремонт, перший внесок… Я ж не для себе, доню. Я для вас. Щоб у Тимка… Щоб тобі не вставати о четвертій до кінця віку. Щоб мати щось, крім цієї… — він обводить рукою пекарню і не договорює.

— Скільки.

— Мільйон вісімсот.

Я не одразу розумію число. Воно надто велике, щоб бути про нас. Такі числа бувають у новинах, у розмовах чужих людей у кав'ярнях на Хрещатику, у банківських рекламах, де всміхнена пара тримає ключі від нової квартири. Не в нас. Ми рахуємо копійки на борошно. Ми торік відкладали півроку, щоб замінити компресор у вітрині.

— Звідки, — кажу я, і голос звучить чужим, — звідки в тебе мільйон вісімсот?

Тато нарешті дивиться на мене. І я бачу в його очах відповідь раніше, ніж він її вимовляє.

— Під заставу.

Під заставу. Мені не треба питати, чого. У нас немає нічого, крім цього будинку. Двох поверхів старої цегли на Подолі, які мамин дід купив ще до війни. Пекарні внизу. Квартири нагорі, де за стіною зараз стоїть Тимкове ліжко з нічником у формі місяця.

— Ти заклав дім, — кажу я. Не питаю.

— Сорока зник у березні, — тато говорить у стіл. — Телефон вимкнений. Квартира продана. Кажуть, у Польщі, а може, ще далі. Я платив, скільки міг. Ти ж бачила, я перестав брати собі зарплату. Потім не зміг. Банк надсилав листи.

Конверти. Стос конвертів під магнітом на холодильнику. Ті, які я перестала відкривати у вересні, бо думала, що це рахунки за світло, а за світло я все одно заплачу, коли буде з чого.

— У серпні банк продав борг, — каже тато. — Цілий пакет, разом з іншими. Якійсь компанії. Я спершу навіть не зрозумів, кому.

Я вже знаю. Я знала, ще коли бачила, як він вилазить із тієї машини. Але мені треба почути.

— Кому, тату?

Він мовчить так довго, що я встигаю порахувати до семи.

— «Довгань Девелопмент».

* * *

Я підводжуся. Підходжу до холодильника. Знімаю магніт, той, у формі Ейфелевої вежі, що його мама привезла з єдиної в її житті закордонної поїздки. Конверти падають мені в руки, важкі, хрусткі, з віконцями.