Глава 1. Вісім років тиші

О третій п'ятдесят вісім я вже не сплю.

Будильник поставлено на четверту, але тіло давно живе за власним годинником. Воно прокидається за дві хвилини до дзвінка, наче боїться, що одного дня я не встану. Я лежу в темряві й слухаю, як за стіною дихає Тимко. Рівно, з тихим присвистом. Нежить так до кінця і не минув.

Підлога холодна. Я шукаю ногою капці, не знаходжу, іду так.

Тимко спить поперек ліжка, як завжди, ковдра на підлозі, одна нога звисає. У кулаці щось затиснуте. Я обережно розтискаю пальці й бачу камінець. Сірий, плаский, з білою смугою посередині, наче хтось провів по ньому пензлем. Учора він приніс його з парку й урочисто оголосив, що це «камінь, який загадує бажання». Я спитала, яке. Він подивився на мене так, як дивляться дорослі на дітей, що питають дурниці.

— Якщо скажу, не збудеться.

Я кладу камінець на тумбочку, поруч із нічником у формі місяця, накриваю сина ковдрою й виходжу.

* * *

Пекарня внизу пахне вчорашнім днем. Холодним маслом, ваніллю, яка в'їлася в дерево так, що її вже не вивітрити, і трохи хлоркою, бо Оленка ввечері мила підлогу. Я вмикаю світло. Лампи над прилавком спалахують по черзі, з ледь чутним дзижчанням, і вітрина оживає: порожні полиці, табличка «Ковальчук і доня», яку тато намалював власноруч двадцять років тому. Буква «д» у слові «доня» трохи кривувата. Коли я була малою, мені здавалося, що вона танцює.

Піч розігрівається сорок хвилин. За цей час я встигаю замісити тісто на хліб, перевірити опару для круасанів і поставити каву. Не для смаку. Для того, щоб руки мали за що триматися, поки голова ще спить.

Найдовше я роблю равликів із корицею.

Колись я їх не пекла. Цілих три роки. Потім Оленка знайшла в старому зошиті рецепт, приготувала, виставила на вітрину, і за годину не лишилося жодного. Люди питали ще. Я не могла пояснити їй, чому не хочу. Тож просто стала пекти. Тепер це найпопулярніше, що в нас є. Іронія, від якої іноді хочеться сміятися, а іноді — розбити щось об стіну.

Я розкачую тісто в довгий прямокутник, змащую маслом. Сиплю цукор із корицею. Багато кориці. Більше, ніж пишуть у рецептах. Пальці самі знають, скільки.

Не думай.

Скручую. Ріжу. Викладаю на деко, рівними рядами, як солдатиків.

О п'ятій сорок у вікнах ще темно, але небо над Андріївською церквою вже починає сіріти. Перший хліб виходить із печі з тріском, скоринка лопається, і цей звук я люблю найбільше у світі. Він означає, що день почався, і поки що все під контролем.

* * *

Оленка приходить о пів на сьому, шарпає двері, бо їх заїдає від вологи, і впускає разом із собою запах дощу та мокрого листя.

— Добрий ранок, начальнице, — вона струшує парасолю прямо на поріг, хоч я тисячу разів просила цього не робити. — Там надворі такий туман, що я двічі ледь не врізалася в стовп. Ти бачила?

— Я бачила тільки піч.

— Ну звісно. — Вона знімає куртку, пов'язує фартух і нюхає повітря, як мисливський пес. — О, равлики вже є? Можна одного? Я сьогодні не снідала.

— Ти ніколи не снідаєш.

— Тому що знаю, що тут є ти.

Вона бере равлика з краю деки, ще гарячого, перекидає з долоні на долоню, дмухає, кусає й заплющує очі. Я відвертаюся, щоб вона не бачила, як я усміхаюся. Оленці двадцять два, і вона вміє радіти булочці так, ніби це освідчення в коханні. Мені іноді здається, що я наймаю її не як продавчиню, а як нагадування, що так узагалі буває.

— Пан Віктор сьогодні буде? — питає вона з повним ротом.

— Не знаю.

— Він учора теж не був. І позавчора.

— Він у справах.

Оленка киває. Вона не дурна, вона бачить, що я не хочу про це говорити. Але я помічаю, як вона кидає погляд на касу, на стос рахунків під магнітом на холодильнику, на конверти, що їх я перестала розпечатувати десь у вересні.

Тато вже три тижні «у справах». Приходить пізно, пахне чужими цигарками, хоча кинув курити, коли народився Тимко. На мої запитання відповідає однаково:

— Усе під контролем, доню. Пеки свої булки.

Я печу свої булки.

* * *

О сьомій п'ятнадцять сходами гуркоче Тимко. Він спускається так, ніби за ним женеться ціла армія. Сорочка застебнута через ґудзик, на одній нозі шкарпетка, друга в руці.

— Мам, я не можу знайти другу таку саму.

— А ти шукав?

— Я шукав очима.

Я присідаю перед ним, перестібаю сорочку. Від нього пахне сном і зубною пастою з полуницею. Він хмурить брови, коли я поправляю комір, і на мить в мене зупиняється серце, як зупиняється щоразу вже сім років.

Ця складка між бровами. Ці очі, сірі, з темним обідком. Я дивлюся в них щодня, і щодня вони дивляться на мене з чужого обличчя.

Досить.

— Йди одягни ту, що в руці, — кажу я. — На обидві ноги однакову не знайдемо, тож хай хоч одна буде правильна.

— Це нелогічно.

— Це компроміс.

Він зітхає так глибоко, ніби я попросила його переписати таблицю множення, і тупотить назад нагору. Оленка сміється за прилавком.

— Він у тебе філософ.

— Він у мене впертий.

— Цікаво, в кого.

Я не відповідаю.

Оленка відводить його до школи. Вона завжди бере Тимка за руку, хоч він уже вдає, що дорослий і йому це не потрібно. Я дивлюся крізь вітрину, як вони переходять дорогу в тумані: висока дівчина в жовтій куртці і маленька постать із рюкзаком, більшим за неї саму. Потім туман їх ковтає.

Я лишаюся сама. Ставлю на вітрину равликів, круасани, медовик, нарізаю хліб. Перевертаю табличку на дверях: «Відчинено».

* * *

Він заходить о сьомій п'ятдесят дві.

Я запам'ятаю цей час назавжди, бо саме тоді дивилася на годинник над дверима і думала, що треба замінити в ньому батарейку, бо він відстає на три хвилини.

Спершу я чую двигун. Глибокий, низький, такий, що від нього ледь тремтить скло у вітрині. На нашій вулиці таких машин не буває. Тут їздять маршрутки, таксі й старенький «Ланос» сусіда з другого поверху. Чорний автомобіль зупиняється просто навпроти, двома колесами на тротуарі. Відчиняються задні двері.