Глава 35

« Бо смерть - єдине, що могло утримати його від тебе» - Еллі Картер

Андріана. Скажений. Данило.

«Дан! Дан! Дан!»

Одне слово, одне ім'я стукає в думках поки Скажений везе мене до вовчої нори. Їхній будинок скидається на зменшену версію Версаля, куди не подивись - скрізь кричуща розкіш, та для мене маєток залишається просто звіриним лігвом. Я не знаю, що на мене очікує за цими стінами, чи вийду взагалі живою. Але чітко розумію, що нічого доброго чекати не доводиться. Ім'я Данила відчайдушною пульсацією знову б'ється у скронях і я напружено дивлюся в бік просторого коридору, що веде до виходу.

- Чекаєш на свого папіка? - Скажений простежив за моїм поглядом.

Він обходить мене, оглядає з ніг до голови.

- Север заявиться не скоро, я поклав усю його бригаду.

- Якйа велика заслуга, твоїх шавок набігло, як дворняжок на місто.

Хлопці Данила чесно, до останнього намагалися відбитися, але мафіозна банда була занадто великою.

- Досить вибрикувати, солоденька, змирися врешті, що ти знову в моїх надійних руках.

- У звіриних пазурах, ти хотів сказати.

- Не груби старшим. Ти зовсім від рук відбилася, язиката стала, - гмикає без злості Скажений. - Перевіримо наскільки гострий твій язичок?

Я сіпнутися не встигаю, як опиняюся в залізних обіймах, жорсткий рот впивається в губи жадібно, швидко, долаючи опір, безцеремонно розтискає їх та вдирається у середину. Між нами зав'язується запекла боротьба і після короткої сутички мені все ж таки вдається вкусити його.

- Ссс... бджілка із жалом, - він злизує краплю крові на губі і посміхається. - Знаєш, я встиг скучити.

Я відходжу від Скаженого трохи далі й озираюся, хочеться, щоб між нами була хоча б символічна перепона, але, на жаль частина меблів розставлена по кутах, інша стоїть глухою стіною. Стіл і стільці в центрі кімнати так-сяк можуть зійти за захист, але їхньої висоти недостатньо, щоб скласти серйозну перешкоду для такого, як Скажений.

- Перегони та хованки закінчено, лялечко, з хвилини на хвилину ти станеш моєю дружиною і вже ввечері ми будемо в Сан-Себастьян пити найкраще Шато в ресторані. Океан, тепло...

- Що...? - я запнулася. - Що ти сказав?

- Моя. Дружина. З хвилини на хвилину я чекаю на священника.

- Ні, - я задкую, трясу головою, відмовляючись вірити почутому. - Ні!

- Я вже передчуваю, яким смачним буде наш медовий місяць, - він проводить пальцем по моїх губах.

- Шльондра Северського ніколи не буде твоєю дружиною! Твоєю повією, так, але не більше!

Здригаюся і повертаюся на крик, у кімнату стрімко заходить Кречетов старший: костюм, краватка, ретельно укладене волосся. Я відразу відчуваю на собі його гидливий погляд, стискаюся від неабиякої порції ненависті. Якщо Скажений - дикий вовк, то його батько - втілений чорт.

- Буде і то дуже скоро. Не думав же ти в натурі, що я проситиму твого благословення, та-ту-сику? - Скажений регоче, закинувши чорняву голову. Слово тато в його вустах звучить їдким кепкуванням.

- Збирайся, Сергію, у нас виліт за годину.

Кречетов кидається до меблевої стінки, смикає дверцята шафок, вивертає шухляди столу. За частку секунди кімната перетворюється на випатрований паперовий склад завалений документами й теками.

- Святі їжачки, яка гарячка! Що за манери, татусику, ти ж міністр?! А... ну так... колишній!? Усе прихопив, нічого не забув? А фотографії мами? Стоп, ти ж їх усі спалив. Що, її знімки тобі очі виїдали чи мізки? А бронік встиг одягнути, а то раптом у спину стрілятимуть, як ти своїй дружині?

Якби слова Скаженого можна було втілити у форми, то кімната була б заставлена склянками з отрутою.

- Ти тупак! - бризкає слиною Кречетов. - Підіймай свою дупу та валимо звідси! З хвилини на хвилину будинок буде кишіти копами й журналюгами. Твій колишній коріш злив нас, влаштував справжнісіньке цькування, і все через цю шльо...

- Замовкни! - гарчить Скажений. - Чи ти гадаєш, що зможеш бекарно бруднити мою дівчинку своїм падлючим  язиком?! 

Злий вираз на його обличчі одразу стає глузливим.

- Север завжди був на крок попереду твоїх величеееезних задумів і тепер з кінцями заткнув тебе за резинки своїх шкарпеток. Красунчик, так?!

- І тебе, ідіоте!

- Я встигну виїхати, у мене все схоплено, а ось ти - інша справа. Котись під три чорти, родичу.

Скажений розслаблено грає дармовисом ключів, схоже, уся метушня і паніка навколо тільки веселить його і добряче розважає.

- Заткнися, сученя! Буде так, як сказав я, - шипить Кречетов гарячково кидаючи в камін купи паперів і одночасно щось запихаючи до кейсу.

- Або що?

Скажений відвертається від батька наче той порожнє місце. Підходить до мене, підіймає мою руку, змушуючи покружляти.

- Красива ти, білявочко моя, - приклацує язиком. А ось, до речі, і святий отець.

Величезним фоє у наш бік крокує людина в довгому чорному підряснику.

Нудота підступає до горла, світ перед очима починає обертатися з шаленою швидкістю. Я хапаюся за край столу, щоб не впасти, повітря катастрофічно не вистачає, смикаюся вбік, намагаючись бігти, та  залізні лещата відразу стискаються на моїх зап'ястях.

- Зараз усе негарно та поспіхом, солоденька, але обіцяю тобі розкішне весілля щойно ми приземлимося в Іспанії. Шикарні столи, фонтани з шампанським, сотні гостей, кілька оркестрів... Такої весільної сукні, як буде у тебе, не мала й принцеса Марокко.

- Я цього не допущу! - волає Кречетов.

- Тобі доведеться змиритися, батечку, а якщо ні, так провалюй. Ніхто тебе не затримує.

- Ніколи!

Від його крику в мене закладає вуха.

За тим, що трапилося далі, я спостерігала немов збоку. Відчуття реальності того, що відбувається, зовсім зникло. Здавалося, що це частина невідомого фільму жахів, який я дивлюся на домашньому екрані. Як у сповільненому фільмуванні я бачу, як спотворюється сатанинською злістю обличчя Кречетова, його очі з ненавистю пропалюють мене наскрізь. Що він там тримає під столом? Рука із затиснутим у ній металевим предметом повільно підіймається. Пістолет? Так. Це пістолет! Скажений різко розвертається та  примружившись уважно дивиться на батька. "Дивно, - проноситься в мене думка, - звідки взялася зброя, адже щойно Кречетов, мов щур, метушливо заштовхував до кейса пачки документів?" Чорний круглий отвір прямує точнісінько на мене. Мені не втекти, не сховатися, і я розумію, що дивлюся в очі своїй смерті. Кажуть у такі миті перед внутрішнім  поглядом проноситься все життя. У мене не встигло, певно тому, що цієї самої миті в мене просто не було в запасі. Усе відбувається надто швидко. Я не хочу дивитися на власну смерть, відвертаюся та стикаюся поглядом із темними очима Скаженого. Наші погляди на якусь мить склеюються  

- Потанцюємо?