Глава 31

"- І на хер те довбане щастя. Нехай у нас буде наше... нещастя, мала."

Уляна Соболєва - За ким плаче Верес.

Дан. Андріана

- Дай мені пройти, - вона дивиться без боязкості, без збентеження і додає, - будь ласка.

Андріана робить крок убік, але Дан перегороджує собою прохід.

- Обов'язково, щойно ми з тобою поговоримо.

Дан дивиться, як прозорі краплі стікають по світлому волоссю, ніжно пестять тонке обличчя, шию, груди. Хочеться зібрати кожну губами, язиком, пальцями. Він торкнеться її всього раз. Лише один, щоб знову відчути Метелика у своїх руках, щоб хоч трохи збити спрагу, що зжирає його живцем. Ні. Доводиться ховати руки за спину, щоб не піддатися пекучій спокусі. Вона роздивляється його обличчя, темні сліди втоми під сірими очима, рівний ніс, чуттєві губи - всі стародавні боги нервово палять осторонь. Не дивно, що жінки божеволіють від Северського, як ы...Ася, він найкрасивіший чоловік у Всесвіті. Андріана ледь чутно видихає. Вона не повинна так відверто витріщатися на нього. Не дивитися, тільки не дивитися, інакше знову зірветься в ту саму прірву. Трохи згодом вона знайде в собі сили й відвернеться, обов'язково, але не цієї хвилини, бо легше не дихати, ніж відірвати від нього погляд.

- Про що ти хочеш поговорити?

- Про все, Андріано. Я хочу поговорити з тобою про все, - куточок його губ трохи підводиться, але усмішка не зачіпає очей. - Я хочу знати все, від початку й до кінця.

О, у нього багато запитань, надто багато, але зараз він їх усі розгубив, пірнувши в кришталеву глибину зелених озер. Залишилося одне бажання - утримати Андріану біля себе якомога довше. Нічого спільного з примхою або з поганою забаганкою - це все та сама дивна потреба в ній. Бачити її, чути голос, відчувати тонкий аромат шкіри та волосся.

- Щоб я не сказала, ти все одно не віриш, тому не бачу жодного сенсу в наших розмовах.

- Зате я бачу.

- Краще буде звести наше спілкування до необхідного мінімуму. Так буде краще для усіх.

- Я так не вважаю.

Його очі в напівтемряві здаються космічно темними, погляд божевільний, обпалює жорстким голодом. Данило робить крок уперед, дівчина швидко відступає, намагаючись зберегти між ними простір.

- Боїшся, - темні брови злітають, - чи настільки неприємне моє товариство?

- Не боюся, але спілкування з чоловіками дало мені вагомі причини триматися від них якомога далі.

Андріана й справді не боялася. Данило, на відміну від Скаженого, ніколи не завдавав їй фізичного болю. Він просто розбив їй серце, яке вона, мов наївна дурепа, сама поклала йому до широких долонь.

- І наскільки він великий цей твій... досвід? - сірі очі стрімко темніють.

Рух до неї не припиняється. Міцне підтягнуте тіло мимоволі притягує погляд: широкі плечі, рельєфний плоский живіт без грама жиру, вузькі стегна - з одягу на ньому лише купальні шорти.

- Достатній, щоб уникати будь-яких контактів з чоловіками.

Відступати далі нікуди, спина впирається в прохолоду мармуру. Попалася. Він усе ж відпускає свого внутрішнього звіра, тягнеться до затиснутої в пастці дівчини, кінчики довгих пальців вбирають вологу шовкової шкіри, ковзають підборіддям, вилицями, пурхають на ключицях. Андріана здригається і завмирає, тілом пробігає трепет, викликаючи купу збожеволілих мурашок. Поруч із Данилом власне тіло постійно зраджує її, стає союзником цього чоловіка, він має над нею якусь незрозумілу владу.

Її дихання часте, рване, акуратні пружні груди під еластичною тканиною швидко підіймаюся і опускаються. Данило пильно вдивляється в гарне лялькове обличчя, не викликає жодних сумнівів, що його присутність хвилює її, хоч би як сильно Андріана не намагалася це приховати. Він шукає в її очах відповідь лише на одне запитання, найголовніше і... знаходить - там жевріє те саме кохання, тільки тепер в густому замісі з болем.

- Метелик... - шепоче він ледь чутно.

- Припини. Не треба.

Дихання застрягає десь у горлі й Андріана в знемозі заплющує очі. Довга пауза, під час якої обидва, здається, забули, що можна просто дихати.

- Мій Метелик... - у нього найсексуальніший голос у світі, не гучний, низький і зовсім хрипкий.

- Не називай мене так.

Андріана обіймає себе руками за плечі, згрібає до купи почуття, не дозволяючи серцю розпастися на молекули. Його обережні пестощі... Тепло кавового дихання на щоці... Боляче, занадто багато болю. Ні, вона не хоче знову це відчувати його. Їй ніхто не потрібен. Вона буде одна, сама по собі і то найкращий захист від страждань.

- Чому? - тихим запитанням, щоб не розбити тонкий кришталь моменту.

- Тому... Тому що метелика більше немає, - її голос надірваний, пунктиром.

- Що з ним сталося?

- Йому відірвали крила й розтоптали, - глузування звучить у кожній букві, гірчить, падає на почуття їдкою кислотою розчарування.

- Хто? - він так близько, що видно, як сіру райдужку топить темінь.

- Іди геть, Данило, - Андріана впирається долонями у тверді груди, силкуючись зберегти залишки свободи. Від близькості Дана думки плутаються і рішучість триматися від нього якомога далі тріщить по швах.

- Ні.

- Тоді піду я.

- Ні.

Вона намагається прослизнути повз, але чоловік різко притягує її до себе й налітає шквалом поцілунків на губи.  Вони м'які, ніжні, зі смаком стиглої малини, точно такі якими він їх пам'ятає. Він обхоплює їх своїми, зминаючи, раз по раз намагаючись пробитися крізь щільно стиснуті зуби. Андріана поки що не чинить опору, але, щойно минає перший шок, одразу прагне  звільнитися, стукає маленькими кулачками по широких плечах, а Дан чує лише шурхіт прозорих крил. Дівчинка не складає зброю, отже вона не втратила крила, просто в Метелика більше не лишилося сил, щоб літати. Дан сильніше притискає її до себе, поглиблює поцілунок, не поспішаючи перебирає пальцями густі коси, долоні торкаються вузької спини. Хвилина,  дві і її губи відкриваються назустріч, впускаючи його язик. Дан відчуває, як тендітне тіло в його руках поступово розслабляється, стає м'яким і поступливим. Його дотики залишають опіки на її губах, шиї, плечах, вони скрізь. Дан опускає руки на округлі її стегна і сильніше притискає до себе. Значна кам'яна випуклість упирається їй у живіт, але відвертий факт гарячого бажання ні краплі чоловіка не бентежить.

- Яка ти чуйна, дівчинко, для мене така чи для Скаженого теж?

Солодкий терпкий дурман зникає, миттю випаровується і відкатом б'є протверезіння. Андріана різко відсторонюється. Звук ляпаса ріже тишу і дзвінким відлунням відштовхується від стін.

- Так ось до чого зводяться твої розмови, так? І не тільки зі мною, як я встигла побачити. Скільки тобі потрібно жінок, щоб задовольнити своє его?