Глава 26

« Справжня свобода починається по той бік відчаю » - Жан-Поль Сартр.

Андріана

Відтоді, як Данило неочікуваним вихором увірвався в оселю Скаженого, мене більше не залишали саму ніколи. Якщо бос був відсутній, то у квартирі чергували його головорізи. До того ж вхідні двері оснастили кодовим замком, цифри від якого знав господар, охорона і Микитівна. Клітка, вибратися з якої ніяк не представлялося можливим. Мені не загрожувала навіть найнеймовірніша - з огляду на висоту у двадцять поверхів - втеча через вікно. Варто було відчинити віконце, спрацьовувала сигналізація, а Скаженому на айфон миттю приходило сповіщення. Особлива в'язниця з жорсткими умовами.

Сьогоднішній вечір не став винятком: Кречетов пішов, а в апартаментах Іграшку залишилися стерегти два мурмила. Розслаблено відкинувшись на спинку шкіряного дивана, бандити голосно перемовлялися один з одним і спокійнісінько різалися в карти, впевнені, що я нікуди не подінуся.

Через п'ять хвилин після відходу Скаженого, Марія Микитівна - як ми з нею домовилися - покликала громил на вечерю. Я тінню ковзнула вниз, причаївшись у передпокої. З кухні долинали галас і регіт. Тихцем набрала цифри заповітного коду, переступила поріг ненависної в'язниці та нечутно закрила за собою двері. Спускаючись ліфтом, я міцно стискала в руках рюкзачок із документами та грошима. Довелося заховати руки в кишені, щоб люди, що стояли  поруч, не помітили, як вони тремтять. Літня солідна дама скосила очі в мій бік, можливо, її увагу привернув гучний стукіт зубів,  що добряче нагадували барабанний дріб. До крові прикусила верхню губу, швидше б вибратися звідси. Нарешті стулки ліфта відчинилися і, мов уві сні, я вийшла з будинку. Не терпілося відразу рвонути і на всіх парах мчати геть, але привертати до себе увагу було ризиковано. Я озирнулася, просканувала очима навколишній простір - чисто. Низько натягнувши капюшон куртки на голову - тут усюди встановлені камери - квапливо пішла вперед. Тих, хто залишав житлові об'єкти, що охоронялися, не перевіряли і на виході мене ніхто не затримав. Простий одяг, який роздобула для мене турботлива бабця, не привертав уваги. У шубах, що накупив Скажений, тікати було б важко, до того ж я мала лишатися якомога непримітнішою, нічим не виділятися.

За два тижні я мала час скласти для себе короткий чіткий план дій. Марія Микитівна придбала мені квиток до Лос-Анджелеса, закордонний паспорт додавався. Необхідно лише виїхати з країни, а там Кирила знайти буде не складно, я пам'ятала напам'ять його нову адресу. Зараз я розраховувала взяти таксі та метнутися до аеропорту, у запасі в мене була година. Часу не багато, але мало вистачити.

Нарешті закрита територія залишилася позаду і я вже полегшено видихнула, як раптом мій погляд зіткнувся з бляклими, майже безбарвними очима Кота. Той стояв на протилежному боці вулиці й просто курив. Випадковість - сестра удачі, але зрадниця давно перейшла до Скаженого. Готова посперечатися, реакція бандита була б набагато спокійнішою, якби йому пощастило побачити зараз мамонта, а не мене. Руді брови братка поповзли вгору, він приголомшено витріщився на власність шефа, що розгулювала собі на самоті без нагляду. Як ні в чому не бувало, я продовжувала йти далі, Кіт особливим розумом не вирізнявся, може-таки пронесе? Не вийшло. Краєм ока спостерігала, як він повільно пішов за мною, одночасно тицяючи пальцями на екран телефона. Отже, дзвонить господареві. Адреналін випорснувся в кров дикою дозою. Завернула за перший-ліпший поворот і з усієї сили помчала  навмання, куди очі дивляться. У місцевості я орієнтувалася добре, але рідне місто було занадто великим, щоб знати всі підворіття. Тож зовсім скоро я остаточно заблукала і вже не розуміла в якому напрямку треба рухатися. Кіт був у рази важчим і не міг бігти так само швидко, та озираючись, я незмінно бачила за спиною його силует і факт що бандит не відставав, кидав мене у відчай.

Як Скажений так швидко знайшов нас, залишиться для мене загадкою. Може в кожного його щура на телефоні стояв маячок? Не знаю. Вереск гальм змусив мене озирнутися - дарма що на землю впали густі сутінки, машину Кречетова впізнала одразу. Я саме мчала тротуаром уздовж дороги, коли Скажений вискочив з автомобілю метрів за тридцять від мене. 

- Тобі не втекти! - почула я викрик, що вдарив у спину мов куля. - Я знайду тебе і задавлю власними руками, маленька погань!

 Дещо згодом я дізнаюсь, що з особливою жорстокістю він вбив охоронців, яким непощастило в той вечір стерегти мене.

Якщо зараз не відірвуся від переслідування - я пропала. На щастя, черговий провулок виявився за пару метрів. Я зібрала всі сили й понеслася вперед немов випущена з лука стріла, петляючи у дворах, кидаючись у вузькі провулки, підворіття, намагаючись збити переслідувачів зі сліду.

Я бігла так, як напевно не бігають і спортсмени за великі гроші. Так біжать тільки ті, хто хоче жити. А мені хотілося. Дуже. Легені нестерпно пекло, в очах темніло, сил майже не лишилося. Швидко чкурнула в чергове підворіття. Зупинилася, важко дихаючи, роззирнулася, витираючи мокре обличчя  рукавом куртки - попри лютневий холод з мого одягу можна було воду викручувати. Не гаючи й хвилини, застрибнула в один зі сміттєвих баків - огидно, та виходу немає. Намацала під рукою подерті картонні коробки і, як могла, накидала на себе зверху. Від мерзенного запаху нудило. Я скрутилася в калачик, відчуваючи, як десь у горлі несамовито калатає серце. Стиснула тремтячі руки, намагаючись вирівняти дихання, і вся перетворилася на слух.

Кілька хвилин... і тишу розбив тупіт ніг. Щури, як же я їх ненавиджу. Господи, будь ласка, якщо Чорний знайде мене я не витримаю більше. Кроки зупинилися і серце тієї ж миті завмерло теж. Темряву розрізало світло ліхтаря.

- Чуєш, Скажений, тут і сховатися ніде, одні смітники. Наша фіфа не дурепа, що туди лізти.

- Дуй перевір, - від цього голосу все всередині перевернулося.

Я зробила вдих і забула видихнути. Заплющила очі та почала рахувати про себе: один, два, три....

Кіт зазирнув у сусідній бак - моя душа затріпотіла в горлі. Дихай Андріано, дихай... Чотири... п'ять... шість... Звуки кроків стихли поруч, там, де саме ховалася я. По шматках картону над головою ковзнув промінь ліхтаря. Сім...вісім...дев'ять... І зник. Бандит голосно вилаявся і сплюнув.

- Ну, що ти там волиниш? - нетерпляче гаркнув Скажений.

- Казав, немає її тут, - зле буркнув Кіт.

- Розділимося. Далеко вона не встигла втікти.

Знову тупіт ніг і тиша. Я лишилася сама, усе ще не вірячи у власну удачу. Просиділа ще хвилин десять - адже вони можуть повернутися - і врешті наважилася вибралася зі смітника. Поспіхом обсмикнула одяг, струсила картопляне лушпиння, що прилипло до джинсів, і щодуху помчала в протилежний бік. «Куди податися, де б мене не знайшли, де б не шукали? Немає такого кутка в місті. Банда перекопає усе, кожен сантиметр мегаполіса. Заблокує усі вокзали. Я ніде не зможу прослизнути» - думки хаотично билися одна об одну.

Озирнулася назад, чи немає погоні й раптом з усього маху врізалася в щось тверде. Від зіткнення відлетіла назад,  впала і боляче вдарилася головою об асфальт. Мабуть, на короткий час я знепритомніла, а прийшовши до тями, побачила поруч високу чоловічу фігуру і злякано скрикнула.

«Невже попалася так нерозумно і це кінець?» - промайнула лячна думка.

У темряві силует наблизився і чоловік спробував підняти мене. Я відчайдушно брикалася і дряпалася, не збираючись так просто здаватися. Залишивши спроби допомогти мені, незнайомець зробив кілька кроків назад і підняв руки в мирному жесті. Тільки зараз я змогла розгледіти, що чоловік був елегантно одягнений і не належав до банди Кречетова. Слава Богу, це не його «щур».

- Я лише допомогти хотів, - він поправив свій одяг і тихо вилаявся крізь зуби, даремно намагаючись застібнути пальто на ті ґудзики, що ще лишилися.

- Це у вас хобі таке - нічні перегони на випередження? -  чоловік поглянув на мене, у його словах звучала усмішка. - Налетіли на мене, як винищувач.

- Вибачте, - врешті спрмоглася пробурмотіти у відповідь.

- Вам потрібна допомога? - у приємному голосі промайнули турботливі нотки.

- Ні, здається.

Я почувалася огидно, але не розповідати ж першому зустрічному про своє самопочуття, тим паче затримуватися тут я не могла і не збиралася.

- Дозвольте допомогти вам піднятися?

Кивнула погоджуючись. Чоловік допоміг мені стати на ноги, м'яко підтримавши під лікоть і з цікавістю розглядаючи моє обличчя. Навіть думати не хочу, на що я зараз схожа, певно, на опудало городнє.

- Вигляд у вас дуже ексклюзивний, - зі щирою посмішкою сказав незнайомець, ніби читаючи мої думки.