Глава 23

Пізно і я
Крізь засніжений парк повз вітрини святкові пройду
Так шкода що ти
Не лишилась зі мною чекати на нову весну

Тиша Фіолет

Дан

Він інтуїтивно відчував, що Андріана у квартирі Скаженого, а не в якомусь іншому місці. Про те, що Кречетов зараз відсутній дома Дан був сповіщений від своїх інформаторів. На місці він опинився раніше за хлопців, але очікувати на них не став, а одразу попрямував до будинку - час не чекає. На пропускнику охоронців виявилося лише двоє, вирубати їх не склало великих труднощів. Звичайно, бідолахи скоро отямляться, піднімуть тривогу. Хоч Северський завбачливо зв'язав їх, але Скаженого хлопці бояться більше за смерть. Вірніше, той і є сама смерть - тому спритники знайдуть спосіб викрутитися і доповісти головному. Хвилин у запасі лишалося обмаль, потрібно було встигнути поговорити з Андріаною і забрати її з собою. Для дівчини безпечніше, якщо вона знаходитиметься подалі від Скаженого. Нічого кращого, як свій будинок Данило б не зміг запропонувати - туди лапи Кречетова не дотягнуться. Северський йому не по зубах. Дан відвезе Андріану поки немає божевільного дружка, вона не повинна хоч якось постраждати. А з Кречетовим він розбереться по своєму, коли Метелика не буде поруч.

Подзвонив у двері. У вічку промайнула тінь, у квартирі точно хтось був, знати б ще хто саме.

- Данилко, навіщо прийшов? - почувся за дверима старечий голос.

З Марією Микитівною Северський був знайомий років так із п'ятнадцяти, вона й називала його за старою звичкою Данилком.

- Відкривай Микитівно, мені поговорити треба.

- Забирайся, хлопче, не на добре ці візити, - впиралася жінка.

- Ти ж мене знаєш, бабцю, не піду я звідси нікуди. Відкривай, я не Скажений, вбивати нікого не збираюся.

Старенька хвилину забарилася, мабуть роздумувала, що краще, але вона завжди була доброю і розважливою, тож за кілька секунд пролунало дзвінке клацання замка і в отворі з'явилася маленька кремезна фігурка.

- Як був упертюхом, так і залишився, - незлобиво пробубоніла вона.

- Як живеться? - Дан ступив усередину й обійняв літню жінку.

- Скриплю потихеньку, - нянька відсторонилася й уважно оглянула непроханого гостя з ніг до голови. - Подивіться лишень, яким став, бачу справи добре йдуть?

- Не скаржуся, - широко посміхнувся Северський.

- І добре, рада за тебе, синку. Ну, говори що хотів і йди. Вибач, що жену, але якщо Сергій з'явиться... Ох, що буде...

Старенька побоюючись зазирнула за широке чоловіче плече, ніби там раптом і справді міг матеріалізуватися її "Сергійко".

- Швидко чи ні, як вийде. Краще скажи, дівчина тут?

Світлі, вицвілі від прожитих років очі нетямуще втупилися на прибулого, але вже наступної миті сиві брови здивовано зметнулися вгору, пухкенька ручка прикрила рота - зрозуміла, отже.

- Ох, святі покровителі... - повільно, з недовірою похитала бабка білою головою. - Що ж воно буде? 

- Значить тут, - хитнув темноволосою головою гість.

Нянька щось заголосила вслід, але чоловік уже її не слухав. Він швидко збіг сходами й зупинився в нерішучості: кімнат на верхньому рівні було кілька. Відчиняти кожну, перевіряючи, в якій саме перебуває дівчина - спускати на вітер дорогоцінні хвилини.

- Андріано! - голосно вигукнув Данило.

Тієї ж секунди двері поруч різко відчинилися, на порозі з'явилася його дівчинка і Северський полегшено видихнув.

- Дан? - прошепотіла вона самими губами.

Здивування, невіра, нерозуміння - букет із найрізноманітніших почуттів відбився на блідому витонченому обличчі.

- Що ти тут...?

Її розгубленість миттєво змінилася панічним страхом.

- О, Господи, ні. Він же вб'є тебе! Йди, йди негайно звідси!

- Нам треба поговорити, - твердо сказав Данило.

- Потім. Не тут, не зараз!

Дівчина зазирнула вниз, мигцем подивилася на вхідні двері й мимоволі здригнулася.

- Я не піду, поки ми не порозуміємося.

- Хіба ти не усвідомлюєш? Скажений...

- Та плювати я хотів на нього! Я прийшов по тебе, Андріано. Тут тобі не місце. Поїхали.

- Куди?

- Краще до мене. Але якщо не хочеш додому, у твоєму розпорядженні мій офіс, ресторан, будь-яке місце, де тобі буде комфортно. Поїдемо куди скажеш. Ми маємо багато чого одне одному сказати, хіба ні?

Вона стояла перед ним жива, справжня, не примарне видіння, що зникає після відходу сну, залишаючи по собі кислий присмак нездійснених надій або гіркоту ошуканих очікувань. Андріана була так близько, так нереально близько, що Дан міг відчувати тонкий аромат вершкової малини, відчувати тепло від світлої шкіри. Як же сильно не вистачало дівчинки в кожному дні його життя, як нестерпно він сумував за нею. Тепер поруч із Метеликом зникали біль самотності й порожнеча, уся чоловіча сутність ставала повною, розірвані шматки душі зцілювалися, з'єднувалися в єдине ціле. І хотілося кричати на весь світ від захвату та радості.

Дан дбайливо взяв вузькі витончені руки у свої широкі  жорсткі долоні, на мить замилувався: які вони тонкі, тендітні, немов прозорі крила, сплів дівочі пальці зі своїми. Від дотику обоє здригнулися. Сірий і зелений погляди зіткнулися, натягнулися, наче два електричні дроти, наповнені енергією, що б'ється через край. І ніхто першим не бажав розривати контакт, надто довго вони не бачилися, надто короткими здавалися хвилини несподіваної зустрічі, надміру голодними були обидва. Чоловік не втримався і провів кінчиками пальців по світлому шовковистому волоссю, що вільно лежало на плечах, тильною стороною руки торкнувся щоки, дбайливо, ніжно.

- Мій Метелик, - важко сковтнув, - як же добре, що ти прилетів. Без твоїх яскравих крилець мій світ став темним і марним. Куди ти пропала, дівчинко? Навіщо? Де була? Я шукав тебе всюди як божевільний.

Чоловік нахилився і Андріана не відвернулася. Вона лише прикрила очі й Дан припав до рожевих пелюсток жадібно, голодно, зі стогоном змученої  втомленої людини. Дівчина відповідала на поцілунок так само несамовито, з болем, навіть із люттю, немов наперекір, наче всупереч. Але чому саме? Йому? Самій собі?

- Ходімо, - насилу, задихаючись, чоловік усе-таки змусив себе відірватися від щастя, що знову знайшлося, і потягнув Андріану до виходу.

- Почекай, Дан, - зупинила його дівчина. - Перш ніж я піду з тобою, дай мені відповідь на одне запитання.

- Відповім на будь-яке, крихітко, щойно заберемося з цього гадючника. Скажений - звір і я не можу залишити тебе з ним. Я не хочу, щоб ти постраждала. Рано чи пізно це погано скінчиться, але точно не для Кречетова. Сучий син постійно вибирається сухим із води, йому все сходить із рук.

- На одне запитання. І зараз, - вона зупинилася, відмовляючись іти далі.

- Добре, - зітхнув Северський, дівчинка стала впертою.

- Я маю бути впевнена, що ти мені довіряєш, - у його очі допитливо впилися яскраві смарагди, Андріана ніби хотіла торкнутися глибин його серця, проникнути в кожну частинку душі.

- Що? - чоловік дивився у схвильовану потемнілу зелень очей, спрагло роздивлявся безміри кохане обличчя, кожну рисочку й родимку, вигин губ, зухвалий розліт брів.

- Якщо я розповім тобі про все, ти повіриш мені?

- Звичайно, але необхідно розібратися в усьому до кінця і ти мені в цьому допоможеш. Я хочу знати, що сталося насправді, чому ти зникла і де була увесь цей час? Ти була при надії, що з моєю дитиною, що трапилося?

- Мені зовсім не складно відповісти на всі  твої питання і на багато інших, які ти побажаєш мені поставити. Але спершу я маю знати, наскільки ти довіряєш мені. Чи віриш, що я ніколи не була з власної волі зі Скаженим, ніколи не належала йому, не спала з ним, не шпигувала за тобою заради якихось корисливих цілей?

- Андріано... Не треба... Я бачив фотографії, бачив ті кляті поцілунки...

- Що? Які поцілунки, які фото? - дівчина спантеличено смикнула край простої футболки.

- У мене в місті за Скаженим встановлено спостереження. Та ми всі помиляємося, не треба виправдовуватися, - Дан відкинув пасмо темного волосся, що впало на лоба, він не хотів ворушити минуле. Що було травою поросло.

Северський ніколи й нікому не прощав брехні, це знали його друзі і в повній мірі й його вороги. Данило ненавидів неправду і зневажав балаболів. Так, він бачив тіло обожнюваної ним дівчини все в засмокт, зі слідами від губ Кречетова, з його такими яскравими печатками та готовий був забути відверті мітки пристрасті й ті жадібні поцілунки. Він пробачив Андріані, бо шалено кохав. Не одразу в нього вийшло забути, перестати звинувачувати, примиритися з ненависним фактом. На боротьбу із собою пішов не один місяць, у минулому залишилися безсонні ночі наповнені болем, муки ревнощів, біль від розчарування. Але Дан любив Метелика, не хотів і не міг уявити свого майбутнього без неї.

- Я. Ніколи. Не була. Його!

Дан втомлено потер обличчя.

- Не згадуймо старе, я хочу все забути, до того ж тут не найкраще місце для з'ясування стосунків

Андріана висмикнула свою руку з твердої шорсткої руки чоловіка.

- Шкода, мені справді шкода, що нічого не змінилося. Ти, як і раніше, вважаєш мене корисливою брехухою, коханкою Кречетова. Метеликом, що пурхає від чоловіка до чоловіка, - гіркою іронією було просякнуте кожне її слово.

- Андріано...

- Йди, Дан.

- Послухай мене...

- Я не піду нікуди. Нікуди з тобою.

- Що? - він відсахнувся, як від удару, шпаркого, пекучого.

- Назви одну єдину причину, через яку я маю зробити це?

- Я люблю тебе, - видихнув він і криво посміхнувся. - Але тепер уже не знаю, чи значить це щось для тебе?

У Северського в житті було багато жінок, можливо,  надмірно багато, але ні до кого з них він не відчував те, що відчував до Андріани. Дівчата супроводжували його на заходах, прикрашали довгі ночі, іноді в них навіть виходило на кілька місяців затриматися поруч. Жінкиз'являлися в його буденності і так само непомітно розчинялися у ній. Але нічого схожого на кохання Данило до них ніколи не відчував: вдячність - так, симпатію - звісно, пристрасть, бажання - безумовно.  Та Андріана єдина, кому він зізнався у своїх почуттях. Він кохав її і знав це давно.

Метелик мовчав.

- Я кохаю тебе, - знову повторив чоловік і йому сподобалося говорити відкрито про свої почуття, відкривати їй свою душу. - Закохався по вуха ще там, в Італії, вже тоді, коли ти вперто сперечалася зі мною. Пам'ятаєш?

- Я все пам'ятаю. Але ти обманюєш сам себе, Дан, це не кохання. Коли люблять - вірять, а в тебе з цим великі проблеми. Поки ти не навчишся довіряти, нам нема про що говорити. Без віри одне в одного хороших стосунків не побудуєш. Щоб я не сказала, куди б не пішла, ти сумніватимешся, а я не можу бути поруч із чоловіком, для якого мої слова нічого не варті.

Дан дивився з-під насуплених брів, похмуро роздивлявся свою чужу дівчинку. Вона змінилася. Ні Андріана не втратила вроду, вона, як і раніше, була ляльково красива, але з її очей безслідно зникла дитяча наївність, погляд став непохитним та невблаганним.

- Залишишся тут? Так ти вирішила? - тихо запитав, без усмішки, не моргаючи дивлячись у обличчя, що стало ще блідішим.

- У мене немає іншого виходу.

Хлопець вимучено усміхнувся, але не встиг нічого сказати.

- Звісно, моя дівчинка залишиться з татком,- Чорний з'явився несподівано й абсолютно безшумно.