Глава 14

Раз! Два! Три! Чотири! П'ять!

Вам нема куди тікать!

М. Кондратенко

Андріана

Я надіслала скриншоти паспорта Кирилу.

- Андріано, - він зателефонував після цього через кілька днів, - твій квиток заброньовано, оплачено, чекаємо тепер на день вильоту. Головне, щоб оригінали документів були з тобою. Зайвого з речей нічого не бери, купимо що потрібно тут, на місці.

Здавалося, все навколо засяяло зовсім іншими фарбами: сірі й чорні, вони чарівним чином змінилися на світлі та яскраві. Я літала, не чуючи під собою ніг. Крила подарував мені Ангел разом із надією на вільне життя. Без клітки. Я жадала прокидатися і знати, що в мене є завтра й післязавтра, багато років попереду і можливість жити так, як хочу. Просто радіти, втілювати в реальність цілі та мрії. Я жила в передчутті вояжу, жваво уявляла, як сідаю в літак, як в аеропорту Лос-Анджелеса мене зустрічає Кирило, знайомить із містом, як заходжу до будинку, в якому житиму. Раптом він буде знаходитися десь недалеко від океану? Мрійливо заплющувала очі й шкірою відчувала тепло сонця, запах солоної води, чарівний шепіт хвиль. Я знову бачила себе за улюбленим інструментом і як мої руки легко пурхають по клавішах... Кінчики пальців нетерпляче поколювало - настільки реалістично я собі все малювала. Мурашки виступали, не терпілося швидше зробити мрії дійсністю. Я зателефонувала Аркадію Максимовичу - Лєра скинула мені номер його мобільного - і чесно розповіла вчителю про своє скрутне становище. Максимович побивався і нарікав, але врешті-решт обіцяв посприяти відправці моїх студентських документів за кордон.

Коли з паперами було все з'ясовано, я повідомила дівчатам про плани на найближче майбутнє. Подруги відпустили без бунту та невдоволення.

- Сказати, що я засмутилася, це нічого не сказати, - зітхнула Лєрка, - але для тебе так буде краще, Ріана.

- І це головне, - додала Настя. - Знаєш, я впевнена, що ми частіше будемо бачитися, ніж тоді, коли ти знаходилася поруч. Все одно не могли спілкуватися через Скаженого.

- Гроші є, будемо прилітати до тебе. Готуй посадкову смугу і місце, де будемо тусуватися.

Я широко посміхнулася - у Лєрки, зазвичай, у голові пікніки й туса. На роботі я начальство попередила наперед, щоб моє звільнення не стало для них несподіванкою. Вислухати від Вови гидотних висловів із цього приводу довелося не мало, але, відверто кажучи, мені було плювати. Плювати з великої гори. Я не звертала уваги ні на його дивні довгі погляди, ні на єхидні посмішки. Вова був підозріло задоволеним, здавалося, ще тільки руки не потирає. Явно з прибабахом людина. З незрозумілою поведінкою начальника в душі стало зароджуватися тривожне передчуття біди. Якесь шосте чуття кричало мені, що щось має статися. У душі шкреблися кішки, але я вперто відганяла від себе всі погані думки. Напевно, просто стала занадто недовірливою та підозрілою. Зовсім скоро я поїду звідси й більше ніколи не побачу ні Вовчика, ні Чорного, ні ... Дана. Перед очима сплив образ широкоплечого сильного чоловіка, уперте серце одразу ж зачепило гострим болем. Змусила себе відігнати видіння. Я постараюся забути все і рухатися далі. Я зможу навчитися жити без нього. Напевно.

Минув ще один тиждень. З роботи я встигла звільнитися. Директор відпустив тихо і без скандалів. Була неділя, а завтра я відлітала в Америку. Напередодні ввечері приїхала Світлана Олегівна. Ми проговорили ніч безперервно, і вона повністю підтримала мої плани. Як, утім, і Ярослав, чим добряче здивував. Днями випала нагода, ми зі Славком усе обговорили та помирилися.

- Я знав, що ти до нас ненадовго, принцесо, - було видно, що хлопцеві боляче відпускати мене назавжди, але він усе чудово розумів. 

- Теж мені, бабка знахарка, - спробувала віджартуватися я.

- Та тут до бабки не ходи, зрозуміло, що тобі тут не місце.

- Я буду сумувати, - щиро зізналася я.

Ярослав уважно заглянув мені в очі, на хвилину затримався і, зітхнувши, відвів погляд. Хлопець нічого не відповів, лише старанно вдавав, що його щось сильно зацікавило у вікні. Можливо, він не повірив мені.

- Ти пурхаєш немов пташка, Надійно, - усміхнулася тітка Люба, хитро примруживши одне око. Господиня помішала борщ і зняла його з плити. - Приємно бачити тебе веселою і щасливою.

- Мені теж приємно, - я посміхнулася й промокнула рот серветкою. - Спасибі, тітко Люба, борщ дуже смачний.

Я піднялася зі стільця, помила посуд. Світлана Олегівна допомагала господині приготувати святкову вечерю, зараз прийдуть попрощатися хлопці та дівчата.

Я вийшла на подвір'я, із задоволенням вдихнула свіже повітря. Ярослав навіщось розібрав свій байк і тепер возився з деталями, насвистуючи ритмічну мелодію. До вечора в мене лишилася купа вільного часу, я покликала Азу і ми з нею наввипередки помчали до лісу на прогулянку. Скоро весна, нехай ще сніжно та холодно, але небо стало вищим і світлішим, а дні сонячнішими. У лісі білий настил здавався багатшим і пухнастішим. Я кидала собаці палицю, а він жваво мчав за нею і стрімголов летів назад до мене зі знахідкою. Я не відмовляла собі в задоволенні носитися за вівчаркою, відбираючи її здобич і намагаючись штовхнути в замет Азу, яка удавано гарчала. Але частіше в снігу все ж опинялася я, а мокрий слинявий собачий язик намагався облизати мені обличчя. Вдосталь набігавшись і навалявшись, я піднялася та обтрусила сніг, що прилип до одягу.

- Нагулялася? - потріпала вівчарку по густій шерсті.

Аза заклично загавкала, вимагаючи продовжити гру. Вона вдивлялася мені в обличчя своїми розумними темно-жовтими очима, довгий червоний язик смикався в такт короткому рваному подиху, хмарка пари виривалася із зубатої пащі. Я гладила великі м'які вуха і думала про те, що буду дуже сумувати за всіма. Дівчата, Світлана Олегівна, по-хлопчачому невгамовний і галасливий Ярослав, тітка Люба... Усі вони стали частиною мого життя і встигли глибоко оселитися в серці. Я полюбила їх і прощатися назавжди було дуже боляче.