Глава 12

Не став питання
Відповіді на які ти не захочеш знати

Billie Eilish - my strange addiction

Андріана

Коли надвечір я повернулася до кафе, то виявила, що для мого дебюту все вже готове: біля невеличкої, нашвидкуруч зімпровізованої сцени, стояли колонки та музичний центр. В наявності був навіть бездротовий мікрофон - певно бізнесменчик справді плекав мрію про співачку у своїй забігайлівці та прикупив акустичні пристрої заздалегідь, десь приберігаючи все до щасливого випадку. Перший вечір у моєму новому амплуа закінчився просто чудово, музичне нововведення викликало приємне здивування у відвідувачів і Хом'як був більш ніж задоволений. Я підібрала пісенний репертуар, який би сподобався молоді та був цікавий людям середнього віку. Адміністраторка купила мені одяг для виступів з огляду на мої побажання, за що я була їй дуже вдячна. Я не вийшла на сцену в тому гидкому вбранні, яке приніс директор. Зараз на мені була смарагдова сукня футляр, що прикривала коліна і чудово сиділа на фігурі, чорні туфлі - на розумних розмірів підборах - доповнювали простий, але елегантний образ. Маленькі очі Вови спалахнули неприкритою злістю, коли я з'явилася на людях не в тому неподобстві, що він хотів побачити на мені. Після закінчення вечора та закриття кафе, директор покликав мене та Ларису Іванівну до свого кабінету.

- Лора, - незадоволено засопів він, - ти засліпла коли купувала ЦЕ?

Його пронизливий погляд пройшовся моєю сукнею, опустився до ніг і знову повернувся до обличчя.

- Володимире Петровичу? - розгубилася жінка.

- Що Володимире Петровичу?! - верескнув він. - У нас кафе чи монастир? Що це за ряса на Надії? Що це за чохол?

Я спостерігала за сценою, що розгорнулася, з неабиякою часткою іронії.

- Ну й не стриптиз клуб, - відповіла директору, замість спантеличеної Лариси Іванівни.

Суб'єкт Вова справді притягнув мені купу одягу, вульгарного, як і увесь його образ та купленого чи то в магазині спеціального призначення, чи того, що залишився від колишньої коханки. Відтоді, як Чорний змушував мене носити відкриті вбрання, в яких я почувала себе зовсім роздягненою і намагався зґвалтувати, я почала відчувати до такого стилю огиду й страх. Так, саме страх: здавалося, якщо я одягну щось у цьому дусі, то обов'язково отримаю великі неприємності на кшталт тих, що вже пережила раніше.
Хом'як - як охрестила я директора - повернувся до мене і зміряв сердитим поглядом, ніздрі кирпатого носа тремтіли від гніву, а без того тонкі губи стиснулися у вузькі смужки.

- Ти нахаба, за кого себе вважаєш?!

- Я не нахаба, - спокійно відповіла я, дивлячись на червоного, ніби фурункул, що ось ось лопне, Вову. - Та я маю моральні рамки, за які виходити не хочу і не буду. І я нічого не  навважала, як ви висловилися, просто дуже добре знаю собі ціну.

Після боротьби з Чорним жодні інші чоловіки більше не лякали мене. Порівняно з хижою жорстокістю Скаженого, Хом'як здавався дрібним пискучим гризуном. Але він, мабуть, відчував себе щонайменше левом, чимось неймовірно важливим та значущим. І хай би роздувався собі на здоров'я, якби не намагався нав'язати мені свої мерзотні правила. Саме це було тим, чого терпіти не збиралася. Я просто розставляла особисті кордони.

- Ви пропонували мені одягтися непристойно, та це характерно для закладів... певного типу. Сподіваюся, вам все ж важливіше доходи, які я можу принести, ніж відкриті вбрання на мені. Хіба не так?

Нервово постукуючи пальцями по столу, Вова уважно вдивлявся в моє обличчя, але недовго і врешті-решт кивнув, погоджуючись.

- Так, добре. Якщо прибуток мого закладу зросте, то можеш одягатися, як черниця, - він з огидою пирхнув, але маленькі очиська жадібно спалахнули.

"Ага, - подумала я, - значить ось воно слабке місце директора - гроші. Такі ненажери за купюри батьківщину продадуть й рідну матір, при цьому в їх дрібній душі нічого схожого на совість не заворушитися".
Новини у невеликих поселеннях розходяться дуже швидко і наступного дня відвідувачів "Зірки" значно побільшало, Хом'як сяяв, мов святкова ялинка і надувався, мов весняний їжак. Мені довелося співати навіть у новорічний вечір, бізнесменчик не дав вихідного, аргументувавши це тим, що у свята людей більше, а отже прибутку теж.  Після роботи мене зустріла не лише Аза – прийшов провести додому ще і Ярослав, тому що цього разу я закінчила співати пізно. Новий Рік ми все ж таки встигли відсвяткувати у тітки Люби. До нашої галасливої компанії приєдналася моя колега Валя і свято вийшло веселим та незабутнім. За все своє життя я стільки не сміялася, як цієї новорічної ночі. Хлопці поставили купу кумедних сценок із перевдяганнями та головоломками, а за відгадки жіноча частина отримувала маленькі, але дуже милі призи. Хлопці примудрилися організувати навіть танцювальний флешмоб і всім така ідея припала дуже до смаку. Я теж постаралася зробити присутнім приємні подарунки й після того, як годинник вибив дванадцть, вручила присутнім презенти. Напередодні свята хлопці зрубали у лісі велику ялинку - за що довелося заплатити штраф лісникам - та притягли її додому. Вони довго поралися, підпилюючи стовбур, тому що дерево значно перевищувало висоту стелі, чим добряче повеселили мене і розлютили Павлівну.

Тепер Славко приходив в кафе у всі дні, коли був вільний від праці на заводі. Він сідав десь у дальньому кутку зали і після закінчення мого робочого дня проводжав додому. Я намагалася донести до бичачої впертості Яра, що його занепокоєння про мене зайве, причини для тривоги немає ніякої - але хлопець все одно приходив. Мені справді не потрібна була охорона, для цього чудово підходила вівчарка. З таким захистом ніхто не наважувався підійти до мене ближче десяти метрів: низький глухий рик собаки ясно давав зрозуміти тим, хто сміливіший, що знайомство зі мною обійдеться для чужинців занадто дорого. І я почувалася настільки спокійною та захищеною з Азою, що перестала озиратися і та оглядатися на всі боки. Ми йшли на другий кінець селища, до будинку Любові Павлівни. Я сьогодні втомилася більше, ніж минулими днями, тому мовчала слухаючи, як під чобітками дзвінко хрумтить сніг і час від часу спостерігала, як він сріблиться плямами у світлі поодиноких ліхтарів.