Глава 11

Андріана

Поступово я звикала до нового місця. Просто тут усе було іншим: ритм життя, люди, робота. Після рідного мегаполісу здавалося, що час у сільській місцевості протікає зовсім інакше: повільно, рівно, без божевільного життєвого темпу та нескінченного потоку інформації.
У перший тиждень я займалася тим, що допомагала по господарству тітці Любі та вільного часу все одно лишалося вдосталь. Роботу перекладача та дизайнера довелося відкласти на невизначений час: інтернет добре ловив лише у центрі. У будинку Любов Павлівни він підвисав, працював із перебоями, а клієнти не терпіли затримок та зволікання. Я втратила стабільний заробіток і постійних замовників, що не могло не засмучувати. Я продовжувала дотримуватись раніше отриманих рекомендацій лікарів, не залишала вправ для руки і робила їх з упертою сталістю. Особливим задоволенням стали прогулянки з Азою, тією вівчаркою, яка зустрічала нас по приїзді сюди.Тепер вона була для мене веселим вірним другом, а короткі мандрівки із собакою лісом, на свіжому повітрі, неймовірно подобалися мені й бадьорили. Я по максимуму насолоджувалася тишею та спокоєм і часом навіть почувалася щасливою. Практично щовечора, гарчачи важкими байками, до нас приїжджали хлопчаки на чолі з Яром. Тітка Люба бубоніла, що вони надто  вже частенько унадилися  ходити до неї в гості. Перший час хлопці намагалися залицятися до мене і суперничали між собою за мою увагу. Але я швидко дала зрозуміти, що мені не подобаються ці витівки, довелося кілька разів  демонстративно  піти до своєї кімнати, залишивши їх проводити час самим. На хлопців бойкот справив потрібне враження і більше не було ні недвозначних натяків, ні загравань. Вечори у теплому затишному будинку проходили у цікавих розмовах, суперечках, азартних настільних іграх або ж у дружньому співі під гітару, на якій зовсім непогано грав Славко. Інколи і я співала на прохання гостей,  очі, що світилися захопленням та  задерикуватий свист були виразною, хоч і дещо дитячою, оцінкою моїм домашнім виступам. Як у прислів'ї, що в бочці меду ложка дьогтю, так і в моєму житті цим дьогтем був той самий невгамовний Славко. Він єдиний з усієї компанії не залишав спроб добитися моєї уваги,  чим шалено дратував і сердив. На цьому ґрунті ми часто з ним сварилися, до образ і взаємної озлобленності. Щоправда, після бурхливих проявів емоцій, Ярослав незмінно приходив із великим букетом троянд. Він ніколи не вибачався, просто мовчки залишав квіти на столі і, як нічого не трапилося, починав розмови на різні теми. Мене влаштовувала така позиція, я терпіти не могла з'ясовувати стосунки і уникала цього всіма силами. Славко, мабуть, теж. Тітка Люба не втручалася в наші суперечки, тільки скрушно хитала головою і, найчастіше, просто йшла на кухню.
Як і обіцяв, Яр допоміг мені знайти роботу. Наприкінці другого тижня він з'явився до нас у будинок сам, без звичайної своєї компанії, був незвично мовчазний та чимось пригнічений.

- Ти випадково не захворів? - смикнула словами я хлопця, весело посміхнувшись.

– Що? Про що це ти? - примружився він.

- Щось у горлі застрягло чи вирішив підготуватися до гри у мовчанку? - не відставала я, треба було розворушити його.

- Колючий же у тебе язик, мала, - зашипів Ярослав.

- Ага, хто б казав, - пирхнула я.

- Ви знову за своє? - обсмикнула нас тітка Люба.
Вона повернулася до племінника і звичним жестом вперла руки в боки.

- Ну що мовчиш? За яким це поворотом ти всю пиху свою розгубив?

- Я роботу знайшов... для Наді.., - нарешті пояснив Слава.

- Що, правда? - стрепенулась я.

- Ти не дуже радій, колючко, - похмуро пробубонів хлопець. - Скоріш за все, такій дівчині, як ти, вона не підійде, але іншої роботи за весь час пошуків я не знайшов.

- Якій це такій дівчині? - я примружилася, склавши руки на грудях.
Славко похмуро глянув на мене й уточнив.

- Шпичці.

– Що?

- Міській дівчині, кажу.

- А у міських дівчат рук немає, чи що?

- Є, просто обидві ліві.

- Посваритися  хочеш? – насупилася я.

Хлопець знову починав злити мене.

- Ні, просто навіть  незручно говорити тобі про гадюшний заробіток, - гніваючись на себе відмахнувся Яр.

- Незручно заправляти шубу в труси, - згадала я вираз Лєрки. - Пробував, Славко?

Ярослав сердито подивився на мене, але його погляд одразу ж палко спалахнув. Божевільний.

- Ану цить, молодь, - втрутилася Любов Павлівна і відставила віник убік. – Давай, викладай, що за робота.

– У наше кафе потрібні прибиральниця та друга… посудомийка, – видавив з себе хлопець.

Коли Ярослав повідомляв нам про це, то страшенно червонів і соромився, видно було, що йому непросто озвучити пропозицію.

- Дурень ти, родичу любий, краще б промовчав, ніж таке бовкнути, - гучно гримнула тітка.
Ярко став червонішим за буряка.

- Знайшов і дякую, я згодна, - трохи подумавши, відповіла я і дві чорняві голови відразу повернулися у мій бік. - Селище невелике, роботи немає тож і вибору також.

- А вдома, що роботи мало? У тебе травма після аварії! Куди тобі відра та посуд тягать, Надю? - сварила мене Любов Павлівна.

- Кафе – не величезний ресторан і тарілок там не повні мішки. Я не думаю, що це така вже непідйомна  праця.
Яр мовчав, а тітка Люба відмовляла мене із усім притаманним їй запалом. Зійшлися ми на тому, що якщо буде несила, я в будь-який день зможу залишити роботу.
Хазяїном закладу був якийсь місцевий бізнесменчик, але цього тижня він був відсутній, тож на роботу мене приймала його заступниця. Платили замало, але хоч щось, сидіти на шиї дармоїдкою у літньої жінки я не хотіла й не могла. Кафе, на подив, виявилося досить просторим, складалося з двох залів та було складним у прибиранні. А прибирати доводилося часто. Адміністратор Лариса Іванівна виявилася тіткою прискіпливою, постійно перевіряла мою роботу, сунула гострий ніс у кожну щілину – чи не залишила я там пилу та бруду.