Глава 9

Перші дні листопада

Чуже місто, чужа кімната

Вона спить у чужому ліжку,

А він думає "Як я її тут залишу?"

Kozak System - 5 хвилин

Андріана. Дан.

Андріана.

-Привіт, - хлопець підійшов до мене і простягнув долоню, карі очі з цікавістю вивчали моє обличчя. - Ярослав, приємно познайомитися і можна на ти?

- Здрастуй, я Надя. Можна, - я відчула тверде, але дбайливе рукостискання, долоня хлопця була гарячою і ледь шорсткою.

- Ну й Славко, ну немає сорому в очах, - обурилася тітка Люба, - не встиг із дівчиною привітатися, як вже давай йому на ти.

Насупивши темні брови, жінка опустила погляд донизу на заляпані брудом черевики Славка й одразу ж поставила кулаки в боки, тим самим висловлюючи крайнє невдоволення.

- І з якого дива ти взутим зайшов на кухню? Розвів мені болото скрізь...

Тітка уперіщила племінника рушником по спині, але Ярослав спіймав її в обійми та міцно розцілував у пухкі щоки.

- Не галасуй, Павлівно, краще скажи, що в нас поїсти є? - хлопець обіймав кухонного командира, так сам продовжуючи витріщатися на мене.

- Та нагодую я вас, гульвіси, коли таке було, щоб від мене голодними пішли? - уже добродушно бурчала господиня.

Від уваги племінника вона миттю розтанула, мабуть хитрун знав, на якому конику під'їхати до родички. Побачивши, як потайки підморгнув мені Славко, я тільки утвердилася в цій думці.

- Що язики проковтнули? - повернулася тітка Люба до застиглих у дверях парубків. - Досить витріщатися на дівчинку, безкультурщина. Нумо, руки вимили й за стіл, хто швидше впорається, тому першому насипаю борщу, - віддавала розпорядження не гірше за генерала господиня.

Другого наказу їм не знадобилося, друзі Ярослава незграбним хором привіталися і вся команда одразу ж кинулася до ванної кімнати. Звідти одразу почулися смішки, якась метушня та штовханина.

- Чесне слово, - похитала русявою головою Любов Павлівна, спритно розставляючи на столі посуд і наповнюючи миски гарячим, - дорослі лобуряки, а поводяться мов діти малі.

- Та вони діти і є, тільки вгору витягнулися, та в плечах розрослися, - знизала плечима Світлана Олегівна, вона різала великі скибки хліба й викладала їх у плетену хлібницю.

Я піднялася було зі столу, вирішивши для себе, що вже достатньо насиділася і наїлася. До того ж мені хотілося усамітнення та відпочинку.

- Спасибі, тітко Любо, все було дуже смачно. Я піду до себе в кімнату, нехай хлопці повечеряють.

- Посидь ще трошки, Надійко, кухня велика, за столом місця вистачить для всіх. І з моїми телепнями познайомишся, вони непогані, не образять. А найголовніше - ви пирогів не куштували, без цього нікого нікуди не відпущу.

- Тут командир один, - засміялася Світлана Олегівна і, поглянувши на мене, всміхнулася, - опір марний, дівчинко, знаю досвідчено. Посидимо ще трохи, щоб хлопців не образити раптовим зникненням, гаразд?

- Добре, - погодилася я.

Так, мабуть, старші мали рацію, наша відсутність могла здатися неввічливою втечею.

- Піди, дитино, постав чайник на всіх, - попросила мене господиня.

Я кивнула і попрямувала в іншу частину кухні. Правильніше сказати, це було зовсім окреме приміщення, щось до ладу літній кухні. Прохолода ковзнула по плечах, найімовірніше тут спеціально не опалювалося, щоб продукти довше зберігалися свіжими: під широкими рушниками на столах красувалися домашня ковбаса, хліб і пироги, під стінами вишикувалася ціла кавалькада консервації. Я поставила чайник на плиту, розміри якої змусили поставитися до господині з повагою. Ніби королі на троні, на газовій поверхні нагромаджувалися величезні каструлі, пара холодильників доповнювали простий інтер'єр. З кухні вже чулася весела розмова, - вечеря йшла повним ходом. Я ж чекала поки закипить чайник.

- А принцеса де? - раптом донісся до мене чийсь розчарований голос.

- Надя пішла закип'ятити водички, - відповіла Любов Павлівна.

- Хто ж принцесі таку роботу дає? - обурено фиркнув той самий хлопець.

- Піду допоможу... - пробасив інший.

- Я й сам упораюся...

- А тебе що гукали на допомогу?

- Тебе запитати забув.

Зав'язалася суперечка. Я закотила очі й похитала головою, от тільки дитсадка мені зараз тут і не вистачало. Ледь встигла про це подумати, як у дверному отворі намалювалися Ярослав і ще один хлопець. Анітрохи не бентежачись, вони підійшли до мене, по черзі штовхаючи один одного.

- Я допомогти прийшов, Надю. Тітка сказала випічку принести, - весело всміхнувся Ярослав, - а Степан просто так хвостом за мною ув'язався, - він кивнув на свого напарника.

- Це ще хто за ким причепився, - наїжачився Степан, - ти пироги взяв і гайда звідси, а я дівчині допоможу.

- Що? - протягнув Славко й примружився, обурення так і вирувало в його голосі. - Ти мені про пироги всю дорогу по вухах їздив, то забирай їх і провалюй, - Ярослав сунув чорнявому хлопцеві повну тацю і безцеремонно виштовхав того в спину.

Не поспішаючи пройшов до столу і сів на край.

- Як настрій? - погляд темних очей із цікавістю сканував мене.

- Дякую, досить непоганий.

- Ти до нас назовсім чи тільки в гості? - Ярослав підхопив коробочку сірників і, граючись, покрутив у руці.

- Ні, не на зовсім, - похитала я головою, - лише на якийсь час.

Відповідь була розмитою, але що я могла сказати, я сама не знала, як довго зможу ховатися тут від Чорного. Хлопець схилив голову на бік, і в його погляді чітко читалося нерозуміння та запитання, що в цій глушині забула міська дівчина. Але я не збиралася нічого нікому пояснювати.

- Чим займатимешся, є плани? У нас не місто, чесно кажучи, тут дещо нудно, розваг мало.