Глава 8

"До краю пливи поки буде сил
І хоч без вітрил - все одно пливи
Бо, поки ти бачиш небосхил, є куди плисти"

"До краю" Х. Соловій

Андріана

Поки автомобіль мчав трасою, я розмірковувала над тим, як Чорний міг знайти мене. Може треба було перефарбувати волосся, чи постригтися, чи носити лінзи, а не тільки змінити ім'я та прізвище?Допомогло б це? Сумніваюся. Знати б що правда було б дієвим, щоб надійно сховатися, зникнути? І що мені робити тепер? Скільки мине часу, поки він знову не нападе на мій слід? Можливо, щоб убезпечити себе, мені доведеться щомісяця кудись переїжджати? Чи є надія просто жити, як усі  нормальны люди? Сотні запитань розривали голову на шматки і крім абсолютної безпорадності я не відчувала нічого. Але все ж у мене поки залишалося пекуче бажання за всяку ціну залишитися собою, побудувати життя за своїм планом.

- Сильно злякалася? - Світлана Олегівна подивилася на мене в дзеркало заднього виду, в її очах краплями шоколаду блищали турбота й тривога.

- Так, дуже, - кивнула я.

- І не дивно, ледь вдалося вислизнути від загребущих лап цього виродка, - зітхнула жінка.

- Я все ставлю собі запитання, як Чорний розшукав мене? - видихнула та заплющила очі.

- Сама тільки й думаю про це. Гроші та влада - можливостей знайти будь-кого в нього мільйон. Я вважаю, що на всі медустанови були зроблені запити, поліція скинула твої фото. Якщо до розшуку підключилося міністерство внутрішніх справ, кожна організація зобов'язана повідомити про тебе. А там справа за малим: адже він знає, що в тебе був перелом, отже, рано чи пізно потрібно буде знімати гіпс - залишалося дочекатися, коли звернешся в лікарню або поліклініку.

- Так, думаю, ви маєте рацію. Найімовірніше, так і було.

- Навіть боюся уявити, наскільки тобі важко, моя дівчинко.

- Зате в нього все легко та просто...

- Не впадай у відчай, люба. Не впадай у відчай і не опускай руки. Головне, що ти жива і вільна, а вихід знайдеться, обов'язково

Я й намагалася гнати від себе зневіру, дуже намагалася, але не знала, наскільки мене ще вистачить, як довго зможу боротися, наскільки дістане внутрішнього ресурсу, сил і тієї ж сміливості. Як усе забути та не озиратися на минуле, якщо воно буквально переслідує по п'ятах, не даючи спокійно жити? Чи з'явиться на горизонті тихий берег, де мене ніхто не зачепить і де почну нарешті дихати на повні груди, почуватися щасливою? Це в книжках, які я так любила читати, героїні легко викручувалися з будь-яких ситуацій або їх рятували чергові супер-пупер герої. А я знала, що окрім себе самої нема на кого розраховувати і герої-рятувальники пачками навколо не бігають. Один був, та й той точно не лицар у сяючих обладунках і тепер нам із ним не те що не по дорозі, а й говорити навіть нема про що.

Вечірній екстрений марш-кидок забрав у мене багато моральних сил, тож на розмови їх не лишилося.

- Поки є можливість відпочинь, Андріано, часу вистачає, а тобі відновитися просто необхідно.

Зі слів Світлани Олегівни їхати було ще довго, тож я прилягла на дивані, у салоні було тепло, чутно лише тихий шум мотора та роботу двірників, які відкидали липкий сніг із лобового скла. Думки потихеньку стали плутаними, невиразними, навіть не помітила, в який момент провалилася в сон. Прокинулася тільки, коли мене перестало хитати й бовтати - машина зупинилася. Я сіла і, як могла, пригладила розпатлане волосся.

- Подрімала, Андріано? От і добре, а ми вже на місці. Це селище міського типу М... Я дорогою зателефонувала Любі, вона нас чекає. Нічого про тебе їй не розповідала, тільки, що пожити треба моїй дівчинці десь. Люба відразу запропонувала свою допомогу. Вона тямуща і в чужі справи ніс ніколи не суне, щодо цього можеш не переживати.

- Добре, дуже дякую.

Я тицьнулася носом у вікно, намагаючись що-небудь розгледіти. Світло фар вихопило з темряви ворота і звичайний цегляний будинок, десь недалеко почувся гавкіт собак. Водійка посигналила і майже одразу над вхідними дверима запалилося світло, на порозі з'явився силует. Господиня  поспішила до нас, вона відчинила ворота і Опель в'їхав у двір. Світлана Олегівна вийшла з автомобіля.

- Приймай гостей, Любашо, - засміялася вона і жінки обнялися.

Я теж потихеньку вибралася з авто і тупцювала на місці, мнучи черевиками припорошену снігом траву і зовсім не знаючи куди себе подіти.

- Ось моя Надійка, - оком не моргнувши представила мене Світлана Олегівна, обійнявши мене за плечі. - Сподіваюся на тебе, подруго, що приймеш як рідну, дівчинка дуже дорога мені.

- А то ж як же, - погоджуючись кивнула Люба. - Ну здрастуй, Надієчко. Будемо знайомі, я Любов Павлівна, можна просто тьотя Люба, - повненька кремезна жіночка привітно посміхнулася мені й акуратно обійняла.

- Дуже приємно, - відповіла я і від брехні стало на душі гидко.Тільки паспорт тепер у мене був на це ім'я, тож іншого варіанту просто не було.

- Та ви не стійте, дівчата, - поквапила нас хазяйка, - давайте до будинку, швидко! Бачите, погода сьогодні зіпсувалася, здається, на ранню зиму повернуло.

Світлана Олегівна забрала в мене дорожню сумку - наче як тоді на залізничному вокзалі - і, підхопивши під лікоть, повела за господинею. Я почувалася зовсім розгубленою, немов потрапила на край землі. Знову все чуже, незнайоме. Під ногами, на викладеній кам'яними плитами доріжці, чавкала тала снігова рідина, сніг продовжував потихеньку підсипати, вогкість пробиралася під курточку, я мерзлякувато здригнулася. Дорогою до будинку я озиралася на всі боки, здавалося, якщо все роздивлюся, то з'явиться якась упевненість, визначеність. Але до цього часу надворі вже зовсім стемніло, тому мало що вдалося розгледіти, лише кілька акуратних прибудов біля будинку, собачу будку і, власне, її охоронця - красиву німецьку вівчарку. Бачачи, що господиня весела й спокійна, собака без толку не гавкала, лише з цікавістю крутила великою гостровухою головою та принюхувалася до нових незнайомих запахів. Світлана Олегівна ніби відчуваючи мій настрій легенько стиснула руку, бажаючи підтримати й поділитися своєю впевненістю.