Глава 7

Була не була
Нерви натягнуті, як ніби струна
Тікаю в ніч
Не доженуть і слова

«‎Тікаю в ніч» Raichu

Андріана

- Що сталося? - нічого не розуміючи, я дивилася на жінку.

- Вони були зараз у нас у поліклініці, розпитували про тебе, - відповіла Світлана Олегівна, нервово розстібаючи верхні ґудзики на своїй кофтині.

- Вони? Хто був? Про що питали? - я намагалася зліпити уривки речень в одне ціле.

Жінка зробила кілька ковтків води й нарешті отямилася, бо говорити почала зв'язно. Вона піднялася й акуратно обхопила мої плечі руками, з очей кольору молочного шоколаду вихлюпувалися відчай, тривога і... рішучість.

- Цей, як там ти його називала... знайшов тебе.

- Дан? - дивна надія навпіл із сумнівом сіпнулася в грудях.

- Ні, Чорний і його бандити.

- Що...?

Я завмерла, не вірячи власним вухам.

- Але, як таке можливо?

- Це не помилка, Надя... Андріано. Мій знайомий, твій терапевт Іван Тимофійович, каже, що про тебе розпитував високий брюнет, самовпевнений і нахабний до неможливості. З таким у темному провулку не захочеш зіткнутися, та й очі в нього...

- Моторошні... - договорила я. Пам'ять одразу ж намалювала страшні чорні безодні, які горять хіттю і жорстокістю.

- Так, моторошні, так Іван і сказав. Чорний щойно сам був у поліклініці. Він знайшов тебе. Поговоримо потім, пізніше, дівчинко, дорогою я все розповім. Зараз рахунок іде на секунди, збирай речі і якнайшвидше.

Я впала в дивний ступор, остовпіла просто. Жах скував тіло та не давав поворухнутися. Переляканими птахами зметнулися вгору думки: він не міг... Не міг ось так швидко відшукати мене. Усього півтора місяця свободи, так мало. Так мізерно мало. Я тільки почала звикати дихати спокійно, лише нещодавно змусила себе перестати озиратися назад, коли ходила вулицями. Не вірячи, я похитала головою, ні, неправда, такого не може бути, це знову один із моїх кошмарів, моторошних снів.

- Андріано, - Світлана Олегівна обхопила моє обличчя долонями і намагалася достукатися до скам'янілої свідомості. - Ти повинна тікати. Чуєш, дівчинко? Біжи! Мені є де тебе сховати. Я сама вивезу тебе звідси. Ну ж бо, зберися, Андріано, ми не можемо втрачати час.

Тривожні, гіркі від сліз нотки жіночого голосу набатом стукали в мою свідомість. Поступово весь сенс сказаного став доходити до мене. Звичайно ж, треба бігти. Тікати, негайно.
Я здригнулася й прожогом кинулася у свою кімнату, витягла з-під ліжка дорожню сумку, здоровою рукою рвучко відкрила шафу і, як могла, закидала речі всередину. Серце стукало голосно, хаотично, у вухах бився шиплячий потік власної крові, голова була важка, немов ватою набита. Думки заплуталися в один безглуздий клубок, і витягнути хоч одну світлу з цього вінегрету було неможливо.

- Я допоможу тобі, - підійшла господиня.

Удвох ми миттю впоралися.

- Тепер одягаємося.

Я слухала жінку та робила все на автоматі, а ментально вже мчала геть із містечка, якомога далі від наволочі, яка зараз топтала вулиці своїми черевиками. Не могла дихати з ним одним повітрям, бо просто починала задихатися.

І ось ми повністю зібрані й одягнені.

- Волосся в тебе світле дуже, помітне, - карі очі швидко пробіглися по мені. - Сховай його під шапку.

Господиня підхопила мою сумку, двері квартири зачинилися.

- Ні, - вона зупинила мене біля ліфта, ще до того, як я встигла натиснути кнопку виклику. - Вийдемо через інше парадне й одразу біжимо на стоянку до машини.

Два під'їзди в будинку з'єднував один довгий загальний коридор, якщо пройти праворуч від квартири та спуститися донизу, то вийдеш через сусіднє парадне. Що ми й успішно зробили. Раптовий порив вітру забив дихання, жбурнув в обличчя жменю першого снігу - зима несподівано і рано нагадала про себе.

- Крихітко, сідай на заднє сидіння.

Біля мене шльопнулася дорожня сумка, зачинилися двері, наостанок впустивши всередину рій сніжинок. Я пристебнутися та натиснула на блокування дверей. А далі ключ повернувся в замку запалювання, тихо шелестячи шинами, автомобіль не поспішаючи рушив із місця й виринув на під'їзний майданчик.

- Пригнися, швидко, - голос жінки здригнувся. - Допоможи нам, святий архангеле Михаїле, закрий від цієї нечисті.

Я ковзнула вниз, краєм ока спостерігаючи, як два великі чорні джипи під'їхали до будинку. Першим із машини вийшов Чорний - його я б не переплутала ні з ким навіть у темряві - сунув руки в кишені штанів і підняв очі на верхні поверхи будинку. Щось сказав своїм щурам, мабуть, дав вказівки, бо ті одразу розбилися на групи й пішли до під'їздів. Чорний однаково продовжував стояти на місці, оглядаючи місцевість, а я пропалювала поглядом широку спину, думаючи про те, що ось через кого я стала біженкою в рідній країні. Ніби відчувши на собі мій погляд, він різко розвернувся в наш бік, я сповзла ще нижче, щоб не видно було навіть маківки голови. Чуття підказувало, що темний погляд стежить за білим Опелем, що віддалявся.

- Уже пішов до парадного і його хвости за ним, - повідомила мені Світлана Олегівна, дивлячись у дзеркало заднього виду. - Почекали б ми ще п'ять хвилин і вибратися непоміченими було б набагато складніше.

Полегшення, з яким було сказано ці слова, легко видало, в якій напрузі весь час перебувала жінка.Вона впевнено вела автомобіль до виїзду з житлового масиву та далі вирулила на трасу.

- Можеш уже не ховатися, сідай як тобі зручно, дитинко.

- Як вам так вдається? - здивувалася я, роздивляючись абсолютно незворушне обличчя. Мене ж трусило, зуби дрібно цокотіли, тіло вкрилося холодним потом.

- Що вдається? - вона стежила за дорогою і гнала машину на хорошій швидкості.

- Зберігати видимість абсолютного спокою.

- Колишня робота, - краєчок губ ледь зігнувся в усмішці. - У житті стюардеси всяке траплялося, та ж турбулентність, наприклад. Потрібно самій залишатися спокійною і не допустити паніки у пасажирів, але зараз це не важливо. Я обіцяла дорогою поговорити з тобою, Андріано. Так ось, коли ти розповіла мені свою історію, я вирішила трошки підстрахуватися.

І не чекаючи моїх запитань, одразу продовжила.

- Іван Тимофійович... я попросила його, якщо раптом хто-небудь почне цікавитися і випитувати інформацію про Надію Світлицьку, щоб він відразу повідомив мене. Коли ти вийшла поговорити з дівчатами, зателефонував лікар. Його сьогодні несподівано викликав до себе головний і у дверях його кабінету Тимофійович зіткнувся з типом сумнівної зовнішності. За описом - точно цей Чорний. Чорт так подивився на лікаря, що бідолаха відчув лихоманку. Коли Тимофійович увійшов до кабінету директора, насамперед побачив на моніторі твоє фото, Андріано. Головний лікар надав Чорному всю інформацію про тебе, дані паспорта й справжнє місце проживання.

Я судомно зітхнула і мене теж кинуло в холодний піт.

- На обурення Івана, щодо нерозголошення даних пацієнтів, завідувач запропонував йому залишити лікарський кодекс при собі. Молодий чоловік є родичем дівчини, а Світлицька, або як там її,  дуже проблемна дівчина, яка втекла з дому. До того ж ім'я та прізвище носить несправжні, паспорт підроблений та може створити купу неприємностей. Нею зацікавився відділ внутрішніх справ і поліції потрібно посприяти. Наостанок лікаря попередили, що в цій поліклініці Світлицька проходити лікування більше не буде, нехай шукає собі інший медзаклад, їм неприємності не потрібні. На запитання, чи надав родич документи, що підтверджують його особу, головний відповів, що йому сутички з Кречетовими не потрібні і якщо Тимофійович не хоче залишитися без роботи, то нехай мовчить. Синові міністра не відмовляють у такому дріб'язковому проханні.

Я мовчала, говорити не було ні сил, ні бажання. Та й що тут сказати?

- Сховаю тебе в однієї своєї доброї знайомої, це подруга моя з часів молодості. Вона живе одна в приватному будинку, у районному центрі.

- Спасибі вам величезне, Світлано Олегівно, ви врятували мене.

- Не треба дякувати, дитино. Я б не хотіла розлучатися, уже звикла до тебе, відчула себе щасливішою, коли ти з'явилася і самотність пішла. Їдеш додому і знаєш, що не в порожню квартиру повертаєшся, що чекаєш на мене.

Теплі шоколадні очі зустрілися в дзеркалі з моїми та підбадьорливо зігріли.

- Але, як же тепер бути вам? Чорний напевно допитуватиме, якщо повернетеся додому.

- Нехай спробує, тут йому нічого не обломиться, - хмикнула впевнено жінка, піднявши гостре підборіддя. - Вибач за мою французьку, дівчинко.

- Чому ви так упевнені?

- Я підготувалася. Сусіди попереджені, версія казки така: ти наймала квартиру, мешкала одна. А я лише власниця, живу за містом. На роботі в мене все схоплено й домовлено. І у квартирі я весь свій мотлох сховала під ключ - ніби як не використовується. Двері в кімнати теж зачинила, лише твою залишила, посуд зайвий на кухні прибрала. Це на випадок, якщо чорт захоче вхідні двері зламати. Але й там йому помучитися доведеться.

- Будемо сподіватися, все обійдеться.

- Усе буде добре.

Я дивилася, як працюють двірники, зчищаючи з лобового скла мокрий сніг, і з сумом подумала, що знову біжу в нікуди, до наступного разу, поки Чорний не знайде мене знову. Сліз не було, я їх усі виплакала раніше.

- Вище носик, дитинко, сьогодні нам вдалося перехитрити цього мерзотника.

- Далеко їхати?

- Двісті кілометрів. За пару годин із хвостиком повинні впоратися.