Глава 2

Немає нічого страшнішого за минуле.

Воно змушує думати про себе,

Шкодувати про помилки,

Але воно зробило нас такими,

Якими ми є зараз

Минуле життя (Past Life) - Grad!ent

Минав час, години переростали в дні, а ті - в тижні, так непомітно пробіг місяць. Я намагалася звикнутися з іншим життям, з новим будинком та чужим ім'ям. На моє прохання Настина тітка  називала мене Надією, потрібно було вчитися реагувати на чуже ім'я, як на своє власне. Чесно кажучи, у перші дні виходило погано, але потроху я звиклася. Встигла знайти роботу - перекладала англійські тексти й оформляла дизайнерські сторінки. Звісно, однорукою друкувала я вдвічі повільніше, але все одно раділа можливості отримувати гроші, не виходячи з дому. Раніше, подорожуючи з концертами різними містами, я на місці не сиділа: наступного ж дня вирушала оглядати нові пам'ятки. Так було до зустрічі з Чорним. Тепер усе змінилося, я змінилася. Мені не хотілося гуляти, знайомитися з новими людьми, у свої двадцять один я стала самітницею. Ейфорія від того, що вдалося втекти від моторошного бандита, вирватися з його чіпких лап, яка не відпускала мене в перші дні, пішла. Тепер я повною мірою усвідомила, що залишилася біля розбитого корита, як бабка з усім відомої казки. І цим коритом стало моє життя. Я розуміла, що мій нинішній дім - лише тимчасовий притулок, а до свого я не повернуся ніколи... Як і до колишнього життя, до подруг, навіть на могилу до мами не зможу приїхати. Чи вийде коли-небудь продовжити навчання? Я зі здриганням чекала, що покаже рентген, коли знімуть гіпс, чи правильно зростуться кістки, яким буде вердикт лікаря, чи зможу я далі грати? Доведеться залишити улюбленю консерваторію та перевестися в іншу, коли закінчиться академічна відпустка - її мені дали на рік у зв'язку з переломом. Багато запитань та ще більше думок не давали спокою. Але найгіршим випробуванням був страх, який став моїм постійним супутником, обплутав душу, оселився в тілі. Я здригалася від кожного різкого звуку, стуку вхідних дверей, шуму машини, що під'їжджала. Намагалася почати жити звичайним життям, але не клеїлося, не виходило. Щоразу, вирушаючи на прогулянку, я озиралася на всі боки, виходячи з магазину завмирала й забувала, як дихати, якщо чула за собою чоловічі кроки. Невже Чорному вдалося зламати мене, можливо, у нього вийшло?

Я на повну навантажувала себе роботою: полишала ноутбук, лише коли в очах мерехтіло від літер, а тіло нило й дерев'яніло до неможливості. Тоді йшла на кухню, готувала, як могла вечерю, прибирала, поки господиня не повернулася. Світлана Олегівна по-доброму лаялася, активно протестувала та навіть ображалася, що з однією робочою рукою працюю. Але мені було необхідно зайняти чимось голову та намагатися жити, немов нічого не сталося. Так, удень легше відволіктися, не підпускати гірких спогадів про Дана, про втрачену дитину та колишнє спокійне життя, простіше гнати від себе тривожні думки, що Чорний відшукає мене й персональне пекло знову повернеться. Щовечора я підходила до вікна, трохи прочинивши тюль, оглядала прибудинкову територію, машини, що стоять біля під'їзду, рідкісних перехожих, що снували туди сюди і з разу в раз тряслася від того, що можу побачити його, його силует, його машину. А вночі мене наздоганяли кошмари, різні, один одного страшніше. У них я знову була в руках свого мучителя, замкнена в тій квартирі, безпорадна й самотня, снилося, що він зриває з мене одяг, сміється, називаючи Лялькою. Іноді в сонні видіння приходив Ангел, із розбитим обличчям, весь у крові і тоді я прокидалася від власних криків. Не тільки я: Світлана Олегівна забігала до мене в кімнату, приносила із собою склянку води, сідала поруч, обіймала...

- Дівчинко моя, - шепотіла жінка, гладячи мене по голові, - що ж вони зробили з тобою?

Вона нічого не запитувала, розуміючи, що коли буду готова - все розповім сама. Так і сталося в одну з ночей: Світлана Олегівна мовчки слухала, гладячи мене по голові, доки я, ридаючи й схлипуючи, говорила й говорила, втупившись у жіноче плече, - мені потрібно було нарешті виплеснути своє горе. І справді, після сповіді стало набагато легше, немов тяжкий вантаж скинула. Тільки в самій глибині серця зчепилися між собою надлом та порожнеча.

А ще я часто думала про Кирила. Щодня набирала завчений на пам'ять номер мобільного і чула одну й ту саму відповідь: абонент поза зоною доступу. Я металася, у розпачі й безпорадності до крові кусаючи губи, боячись припустити найгірше - якщо через мене щось трапиться з Ангелом, не знаю, як далі зможу з цим жити. Одного разу наважившись, знайшла в гуглі інформацію про лікарню та зателефонувала за вказаним номером.

- Лікар, який вас цікавить, більше не працює в цьому медичному закладі, - такою була суха, як піски Сахари, відповідь, вона нічого для мене не прояснила.

- Вибачте, підкажіть, як можна зв'язатися з Кирилом Олександровичем, може у вас залишилися його контактні дані? - зробила я нову спробу дізнатися хоч щось.

- У мене немає такої інформації, дівчино, він звільнився, - незадоволений тон та короткі гудки визначили закінчення розмови.

Якщо Кирило звільнився - значить живий, я полегшено видихнула, надія на краще маленьким вогником зажевріла в грудях. Я обіцяла йому, що не закину свого лікування, тому через місяць зібралася йти в найближчу поліклініку. Знайти хорошого терапевта мені допомогла все та ж Світлана Олегівна, куди не ткни, у неї скрізь були друзі та зв'язки. Вона записала мене на прийом до добре знайомого лікаря. Я прийшла на призначений час, прихопивши всі знімки, виписку та епікриз.

Мені зробили два рентгени: контрольний - перед тим, як зняти гіпс, щоб переконатися, що все зрослося, - і другий, уже без нього. Порівнюючи нові знімки з тими, що були зроблені понад місяць тому, літній терапевт по-пацанячому присвиснув і задоволено посміхнувся.

- Що ж, Надія Світлицька... - протягнув лікар, він уважно розглядав рентгенівську плівку.