Вступ.

«And she'd stare at that empty bed...she would remember. And the remembering itself was injury anew.»

Темрява лежала над станцією, як важка свинцева ковдра, щільна, безжальна, жива. Вона дихала в металевих стінах, повзла вентиляційними шахтами, шепотіла холодом у покинутих коридорах. Жодного людського голосу. Лише вітер за подвійним склом, він вив, бився об шибки, наче намагався вирватися всередину.

Це була Антарктида, край, де світ стискається до криги й темряви.

Повітря просочене запахом металу, старого мастила й чогось озонового. Холод не просто торкався шкіри, він проникав під неї, та від кожного подиху залишав пар. Коридори тягнулися в безкінечність, і темні кути не відпускали погляду, ніби стежили. Кожен крок міг розбудити когось, кого давно не існує.

Тиша не була порожньою.
Вона чекала.
Вона підстерігала.

І я теж.

Біль прийшов раніше за пам’ять.

Я розплющила очі й зрозуміла, що лежу на підлозі. Крижана поверхня прилипла до спини, ніби намагалася втримати. Живіт стискало судомою, тіло тремтіло від холоду й виснаження, а в голові пульсувало, різко, нестерпно, наче хтось розколював її зсередини. Думки розсипалися, як скло.

Я не пам’ятала навіть власного імені.

Губи тріснули, коли я прошепотіла

«Я… Арія… Арія Ейва Абель…»

Голос прозвучав чужим. Сухим. Невпевненим.

«Тридцять років… вчена… Оксфорд… станція… Антарктида…»

Слова падали в темряву й зникали, ніби їх ніколи не було.

Я лежала нерухомо й відчувала, як холод щільніше обіймає тіло. Пальці на руці й нозі не слухалися, чорні, задубілі, чужі. Мертві. Усередині станції ніщо не рухалося, і водночас кожен звук здавався загрозою, скрип металу, глухий стукіт у вентиляції, шурхіт крижаного пилу. Невидимий, але близький.

Я не знала, що сталося.
Не знала, скільки часу минуло.
Не знала, чому станція порожня.

Я підвелася на руки. Лікті різонуло болем, підлога була твердою, Повітря тиснуло, мов у зачиненій труні. У ніс ударив різкий запах металу, пилу й чогось зіпсованого.

Я пішла вперед.

Кроки відлунювали коридором, глухо, неприродно гучно. І в цьому відлунні мені чулося шепотіння

Ти забула… ти забула…

Світло блимало в кінці проходу, слабке, нестійке. Воно не давало надії, лише робило темряву глибшою.

Коридор звернув. Я зупинилася перед дзеркалом.

Відображення було моїм і водночас ні.

Риси знайомі. Але очі… очі належали комусь іншому. Порожні. Насторожені. Волосся відросло, світле з вираженими темними коренями. Я механічно, пальцями порахувала довжину, сантиметр за сантиметром. Два роки? Більше?

Пам’ять мовчала.

На столі лежали документи, акуратно складені сторінки досліджень, графіки, таблиці. Мої. Я знала це, бо бачила своє ім’я. Але коли брала їх до рук, текст залишався мертвим. Жодного спогаду. Жодного відчуття.

У шухляді я натрапила на блокнот.

Рожевий.

Неприпустимо яскравий для цього місця. Занадто живий для станції, де навіть світло здається втомленим.

Він точно не був моїм.

Я відкрила його.

Чужий почерк. Рівний. Спокійний.

І перший рядок, написаний так, ніби автор знав, що я прокинуся

«Якщо ви це читаєте, то я вже мертва»