1

Айя прокинулася пізно, дозволивши собі рідкісну розкіш — зайву годину сну. Вночі її голова гуділа від напруження: день видався важким, надто багато докорів і невдоволення. Їй у прямому сенсі промили мізки — за зайву ініціативність, за методи, за відрядження до Єгипту, на яке вона погодилася сама. Начальство в Марракеші не оцінило її рішучості. Але тепер усе позаду. Сьогоднішній день вона збиралася присвятити собі: прийняти ванну з жасминовою олією, переглянути фотографії з Луксора, з’їсти щось гостре й солодке водночас — і, нарешті, дозволити собі просто помовчати. Рейс був увечері, часу з запасом.

Вона вже потягнулася до чашки охололого кави, коли задзвонив телефон.
— Алло, Айя? У нас новини. Рейс перенесли.
— Що? — її голос миттєво став холодним.
— На п’ять годин раніше. Треба бути в аеропорту за дві з половиною. Встигнете?
— У мене є вибір? — роздратування палило всередині.

Вона скинула дзвінок, прикусила губу, стримуючи крик, що рвався назовні. Усе, день для себе — скасовується. На автоматі вона почала складати речі, кидаючи їх у валізу з тією нервовою точністю, яка буває тільки в екстрених ситуаціях. Косметика, блокнот, карти, рукавички, амулет із Анубісом, який вона завжди брала із собою, — усе летіло в сумку без зайвих вагань.

Через п’ятнадцять хвилин Айя вже зачиняла двері своєї квартири, обличчя мертве від утоми, але очі палали — холодним, різким світлом. Вона їхала до аеропорту крізь місто, ковтаючи роздратування разом із запиленим повітрям Марракеша. В її голові звучала одна думка:
«Тільки б не затримали багаж. Решту — переживу».

***

Айя стояла перед входом у термінал із кам’яним виразом обличчя. Довкола снували люди, валізи гуркотіли по плитці, діти плакали, хтось сміявся, та для неї все це звучало глухо, наче з-під води.

На стійці реєстрації дівчина у формі щось сказала французькою, але Айя перебила її сухим тоном:
— Англійська. Тільки англійська.
Реєструватися довелося швидко — валізу відправили, видрукували посадковий.

Перевірка багажу — один із найбільш дратівливих етапів, але вона пройшла його без жодної емоції.

Пройшовши всі перевірки, вона нарешті дозволила собі видихнути. Не від полегшення — ні. Просто сил стримувати всередині більше не залишилося. Вона підійшла до свого виходу, сіла біля вікна, сплівши пальці перед собою.

***

Даніель прибув до аеропорту заздалегідь. Він завжди віддавав перевагу приїхати раніше, ніж запізнитися, і цей випадок не був винятком. У залі чекання панував знайомий гул: голоси перепліталися з оголошеннями диспетчерів, коліщата валіз дзенькотіли по плитці, повітря було просякнуте ароматом кави з найближчого кафе.

Він сидів на лавці біля виходу B4, де вже зібралися кілька його колег. Лише одного обличчя не вистачало.

— Ей, Даніелю, а де твоя красуня? Запізнюється? — підморгнув Мустафа, звично влаштовуючись поруч.

— Її замінили, — відказав він коротко, навіть не дивлячись на нього.

— Ах, так, я чув… — Мустафа почав щось розповідати, нахиляючись ближче, сипав словами, ніби боявся замовкнути.

Але Даніель його не слухав. Його власна злість накочувала хвилями, стискаючи груди так, що було важко дихати. Він сидів нерухомо, дивлячись кудись у порожнечу, і кожна клітина тіла пульсувала напругою.

І раптом Мустафа різко замовк.

Даніель перевів погляд на нього, а тоді — туди, куди дивився колега. До виходу наближалася жіноча постать. Вона йшла впевнено, тримаючи валізу так, ніби та зовсім не мала ваги.

Даніель упізнав її одразу.
Вона. Та сама, з якою у студентські роки вони вели негласне змагання: хто знає більше, хто розумніший, хто перший знайде помилку у викладача. Їхнє суперництво було таким гострим, що кожна пара перетворювалася на арену.

«Який же світ тісний…» — промайнуло в голові.

Він відчув, як серце вдарилося сильніше.
Стоп. Вона що, прямує саме до них?
Але навіщо?

Айя йшла крізь натовп пасажирів, майже не зупиняючись, і з кожним кроком її обличчя знову ставало кам’яним. Вона тримала в руці посадковий талон, в іншій — валізу, яку котила так, ніби не відчувала ваги. Її рухи були впевненими, але очі залишалися відчуженими: вона намагалася не ловити чужих поглядів, не піддаватися шуму й метушні довкола.

Коли вона підняла голову, то побачила групу колег біля виходу B4. Знайомі обличчя...Її менеджер теж тут. Зупинилася лише на мить, ніби щось прикинула в думках, і пішла прямо до них.

Даніель відчув, як його тіло напружилося. Її постать вирізнялася з-поміж усіх — така ж пряма спина, той самий холодний погляд, яким вона колись роззброювала викладачів і доводила до безсилого сміху однокурсників.

— Не може бути… — прошепотів він майже беззвучно.

Айя зупинилася перед ними. Її обличчя було спокійним, але в куточках очей таїлася прихована втома.

— Добрий день, рада вас бачити, — мовила Айя, голос рівний, без жодної зайвої інтонації. Ледь помітна усмішка торкнулася кутиків вуст, коли вона звернулася до старшого з компанії:
— Я так розумію, це вся команда летить з нами?

В її поставі відчувалася твердість людини, яка вже звикла тримати ініціативу у власних руках.

— Скоріше це ви приєднуєтеся до всієї команди, — сухо відповів Даніель, не приховуючи ані іронії, ані холодку в голосі.

Він навіть не підвівся, лише ледь нахилив голову, розглядаючи Айю так, ніби хотів зважити кожен її рух, кожну зморшку на обличчі, знайти слабину.

— Я так розумію, ви саме та, хто вирішила різко «показати» своє я і напросилася в нашу групу? — додав він, на мить звузивши очі.

Слова прозвучали як виклик, але тон залишався стриманим — тим самим небезпечним спокоєм, за яким завжди ховалася буря.

Айя відчула, як кілька пар очей обернулися на них: Мустафа всміхався куточком губ, ніби чекав видовища, інші ж просто завмерли в очікуванні.