Сеанс 7. Вона більше не впізнавала себе

За вікном повільно опадало пожовкле листя.

Осінь завжди приходила тихо.

Так само тихо, як іноді люди втрачали самих себе.

Психолог переглянув запис у своєму щоденнику.

16:00 — Катерина, 27 років.

Рівно о четвертій пролунав тихий стукіт у двері.

— Заходьте.

До кабінету увійшла молода жінка. Вона була одягнена просто: світлий светр, темні джинси, волосся недбало зібране в пучок.

Вона виглядала втомленою.

Не фізично.

Так виглядають люди, які давно перестали спати спокійно.

— Добрий день.

— Добрий день. Проходьте, будь ласка.

Вона сіла в крісло, міцно обхопивши руками чашку гарячого чаю, яку запропонував психолог.

— Як я можу до вас звертатися?

— Катерина.

— Приємно познайомитися, Катерино.

Вона ледь усміхнулася.

— Якщо чесно... я не знаю, навіщо сюди прийшла.

— Це нормально. Іноді люди приходять не тому, що знають відповідь. А тому, що більше не можуть носити запитання всередині себе.

Катерина мовчала.

Вона дивилася на чай, ніби намагалася побачити в ньому відповідь.

— Мені здається, що я зникла.

Психолог уважно подивився на неї.

— Що ви маєте на увазі?

— Раніше я була іншою.

Любила сміятися.

Мріяла.

Їздила в гори.

Читала книги до другої ночі.

Малювала.

Телефонувала друзям без причини.

А тепер...

Вона зробила довгу паузу.

— Я ніби існую на автопілоті.

Прокидаюся.

Йду на роботу.

Повертаюся додому.

Готую вечерю.

Засинаю.

І так щодня.

Вона опустила голову.

— Одного дня я відкрила старі фотографії.

На них була усміхнена дівчина.

Я дивилася на неї кілька хвилин і думала...

«Невже це справді я?»

Її очі наповнилися сльозами.

— Я більше не впізнаю себе.

У кабінеті стало тихо.

Психолог не поспішав говорити.

Він знав, що іноді людина вимовляє найважливіші слова лише раз.

І саме ці слова стають початком її повернення до себе.

— Катерино, — м'яко промовив він. — Як давно ви востаннє були щасливою?

Вона сумно всміхнулася.

— Я навіть не можу згадати.

І саме ця відповідь налякала її найбільше.

Катерина опустила погляд.

Її пальці повільно ковзали по краю чашки, яка вже майже охолола.

— Коли люди запитують, як у мене справи, я завжди відповідаю: «Усе добре».

Психолог кивнув.

— А що ви хотіли б відповісти насправді?

Вона мовчала.

Здавалося, це просте запитання застало її зненацька.

— Я не знаю…

— Не знаєте, що сказати?

— Не знаю, що відчуваю.

У кімнаті запанувала тиша.

— Раніше я могла описати себе трьома словами, — продовжила Катерина. — Весела. Допитлива. Смілива.

Вона гірко всміхнулася.

— А зараз?

Психолог не поспішав відповідати за неї.

— Зараз я просто… втомлена.

Вона вимовила це так тихо, ніби боялася, що навіть це слово займає забагато місця.

— Втомлена від чого?

Катерина довго дивилася у вікно.

— Від того, що весь час намагаюся бути тією, якою мене хочуть бачити.

Вона глибоко вдихнула.

— На роботі я усміхаюся, навіть коли мені важко. Удома кажу мамі, що все чудово, щоб вона не хвилювалася. Друзі думають, що я сильна. Колеги — що я впевнена в собі.

Вона заплющила очі.

— А коли приходжу додому, мені хочеться просто сісти на підлогу й мовчати.

Психолог уважно слухав.

— Коли ви востаннє дозволили собі бути не сильною?

Катерина похитала головою.

— Не пам'ятаю.

— А коли востаннє робили щось лише тому, що вам цього хотілося?

Вона усміхнулася майже непомітно.

— Колись я купувала квіти просто так. Без приводу. Могла сісти в автобус і поїхати в інше місто на день. Любила фотографувати захід сонця.

— А зараз?

— Зараз я весь час думаю, що на це немає часу.

Психолог кілька секунд мовчав.

Потім тихо запитав:

— А якщо проблема не в тому, що у вас немає часу?

Катерина підняла очі.

— А в чому?

— Можливо, ви так довго дбали про життя інших, що перестали помічати власне.

Ці слова зависли в повітрі.

Вона не заперечила.

Навпаки.

Уперше за довгий час їй здалося, що хтось зміг описати її стан точніше, ніж вона сама.

На очі навернулися сльози.

— Скажіть чесно, — прошепотіла вона. — Можна загубити себе… і потім знайти знову?

Психолог тепло усміхнувся.

— Я не думаю, що ви себе втратили.

Катерина здивовано подивилася на нього.

— Тоді що зі мною сталося?

— Мені здається, ви так довго мовчали голосом власних бажань, що перестали його чути.

Він зробив коротку паузу.

— Але голос, який замовк, не зникає назавжди. Іноді йому просто потрібен хтось, хто допоможе почути його знову.

Катерина довго мовчала.

Вона дивилася на свої долоні так уважно, ніби шукала на них відповіді.

— А якщо я вже не зможу стати такою, як раніше?

Психолог похитав головою.

— А якщо вам і не потрібно ставати такою, як раніше?

Вона здивовано підняла очі.

— Не розумію…

— Люди часто думають, що одужання — це повернення в минуле. Але минуле вже минуло. Можливо, попереду на вас чекає не та Катерина, якою ви були, а та, якою ви ще ніколи не дозволяли собі бути.

У кімнаті запанувала тиша.

Катерина повільно вдихнула.

— Я не знаю, чого хочу.

— Це не страшно.

— Хіба?

— Страшніше багато років жити так, ніби знаєш, чого хочеш, коли насправді це не так.

Вона замислилася.

— Коли я була маленькою, я мріяла відкрити маленьку квіткову крамницю.

Психолог усміхнувся.

— Справді?