Сеанс 6. Самотність серед тисячі людей

Телефон задзвонив рівно об одинадцятій.

Адміністратор тихо повідомила:

— Ваш наступний пацієнт уже прийшов.

Психолог підвівся, зробив ковток охололого чаю й відчинив двері кабінету.

— Проходьте.

До кімнати зайшла молода дівчина років двадцяти п'яти. У руці вона тримала телефон, екран якого раз у раз спалахував новими сповіщеннями.

Вона машинально поглянула на нього, вимкнула звук і поклала телефон у сумку.

— Добрий день.

— Добрий день. Як я можу до вас звертатися?

— Софія.

— Приємно познайомитися, Софіє.

Вона сіла в крісло й одразу схрестила руки.

— Якщо чесно... мені трохи ніяково.

— Це нормально.

Вона коротко всміхнулася.

— Мої друзі кажуть, що я надто багато думаю.

— А ви як думаєте?

Софія знизала плечима.

— Можливо.

У кабінеті запала тиша.

Психолог не поспішав її порушувати.

Через кілька секунд Софія сама заговорила.

— У мене понад сім тисяч підписників. Щодня мені пишуть десятки людей. Моє життя виглядає ідеальним.

Вона сумно всміхнулася.

— Але щовечора я повертаюся додому й не знаю, кому можу написати: «Мені сьогодні було важко».

Психолог уважно подивився на неї.

— І нікому не пишете?

Вона похитала головою.

— Бо всі звикли бачити мене веселою. Тією, яка підтримує інших. Якщо я покажу, що мені боляче... боюся, люди підуть.

Вона на мить замовкла.

— Знаєте, що найстрашніше?

— Що?

Софія повільно підняла очі.

— Можна бути серед сотень людей... і почуватися так, ніби у світі немає жодної людини, яка знає тебе по-справжньому.

У кімнаті стало тихо.

Психолог не поставив жодного запитання.

Іноді людині потрібно не рішення.

Іноді їй потрібен хтось, хто не злякається її тиші.

Психолог спокійно дивився на Софію.

— Ви сказали, що вас оточують сотні людей. А скільки з них знають, яка ви, коли вимикається камера?

Софія опустила погляд.

— Жоден.

— Чому?

Вона зробила глибокий вдих.

— Бо вони полюбили образ. Усміхнену дівчину, яка завжди знає, що сказати. Якщо я перестану бути такою... боюся, вони підуть.

Психолог кілька секунд мовчав.

— А якщо вони підуть лише тому, що побачили справжню вас... чи були вони поруч із вами насправді?

Софія не відповіла.

Запитання зачепило її сильніше, ніж вона очікувала.

Вона дістала телефон із сумки.

Екран світився десятками непрочитаних повідомлень.

«Ти така щаслива.»

«Як тобі вдається завжди усміхатися?»

«Мрію про таке життя, як у тебе.»

Софія сумно всміхнулася.

— Якби вони знали, що вчора я годину сиділа на підлозі в кухні й плакала...

Вона вимкнула екран.

— Ніхто не написав би мені, що заздрить.

Психолог тихо промовив:

— Найважча самотність — не тоді, коли поруч нікого немає.

Вона підняла очі.

— А коли поруч є люди, які знають лише вашу маску.

Уперше за довгий час Софія відчула, що в цьому кабінеті їй не потрібно бути сильною, цікавою чи бездоганною.

Їй достатньо було просто бути собою.