Розділ 8

Телефонний дзвінок Мурата з агенції пролунав о десятій ранку наступного понеділка. Анікель якраз намагалася пояснити Еміру, чому не можна викидати старий керамічний горщик з тераси, навіть якщо він «порушує лінійну перспективу».

— Алло? Так, Мурате... Знайшли? Справді? — голос Анікель став тихішим. — Зрозуміло. Так, я можу приїхати по ключі сьогодні. Дякую.

Вона поклала телефон на стіл. Емір, який удавав, що дуже зайнятий вивченням креслення, завмер. — Знайшли дім? — запитав він, не дивлячись на неї. — Так. У Гюмюшлюку. Невеликий, з видом на кролячий острів. Можна заїжджати вже сьогодні.

У будинку раптом стало дуже тихо. Та сама тиша, про яку Емір так мріяв у перший день, тепер здавалася йому важкою і задушливою. — Це добре, — нарешті сказав він, різко згортаючи ватман. — Нарешті в цьому домі буде порядок. Можеш не поспішати, я допоможу з валізами.

Наступні три години минули в гарячковій діяльності. Анікель складала сукні, блокноти та книжки. Емір мовчки виносив її речі до виходу. Коли остання сумка була завантажена в таксі, вони зупинилися біля хвіртки.

Анікель дістала з кишені ключ від білого будиночка. Вона простягнула його Еміру. Їхні пальці торкнулися — лише на мить, але обох ніби прошило струмом. — Ось. Тепер ти знову повновладний господар своєї фортеці, архітекторе. — Дякую за... каву, — видавив він із себе. Він хотів сказати «дякую за те, що навчила мене відчувати», але слова застрягли в горлі. — Прощавай, Еміре. Будуй свої стіни, але... залиш хоча б одне вікно відчиненим.

Машина рушила. Емір стояв і дивився, як пил осідає на дорогу. Він зайшов у будинок і вперше за два місяці відчув себе абсолютно вільним. Він міг робити що завгодно. Міг увімкнути Вагнера на всю гучність. Міг розкласти креслення на всій підлозі.

Він піднявся на другий поверх і зайшов у кімнату, де жила Анікель. Там було ідеально чисто. Але на підвіконні залишилася забута нею маленька мушля — закручена і біла, як цей будинок. Емір підняв її. Він очікував відчути полегшення, перемогу, тріумф логіки над хаосом. Натомість він відчув порожнечу.

Він сів на ліжко, стискаючи мушлю в долоні. Будинок був його. Але душа цього будинку — галаслива, пахнуча жасмином і кавою, з розпатланим волоссям і волошковими очима — щойно поїхала в іншу затоку. Емір Сойкан, людина, яка вміла будувати споруди на століття, раптом зрозумів, що його власна фортеця щойно дала тріщину, яку не залатати жодним бетоном.