Розділ 7

Спека в Бодрумі того тижня була такою, що здавалося, ніби саме повітря перетворилося на розплавлене скло. Кондиціонер у будинку, не витримавши навантаження, видав останній жалібний стогін і затих. Це сталося саме в той момент, коли Емір намагався завершити складний розрахунок кута нахилу даху, а Анікель — описати сцену розставання своїх героїв.

— Це катастрофа, — процідив Емір, виходячи на терасу. Його сорочка була розстебнута на кілька ґудзиків, а на лобі блищали краплі поту. — Це життя, Еміре, — відгукнулася Анікель з гамака. — Воно не завжди йде за твоїм планом електромереж.

Замість того щоб огризнутися, Емір раптом мовчки пішов до кухні. Через кілька хвилин він повернувся з двома великими склянками крижаного лимонаду з м'ятою. Він поставив одну перед нею. — Дякую, — здивовано прошепотіла вона. — Не звикай, — кинув він, але залишився стояти поруч, дивлячись на море. — Просто я не хочу, щоб мій «співмешканець» отримав сонячний удар. Це зіпсує мою репутацію орендодавця.

Наступні кілька днів вони провели в дивному стані «перемир'я через спеку». Працювати всередині було неможливо, тому вони обоє окупували терасу. Вечорами, коли сонце нарешті сідало за обрій, а небо ставало фіолетовим, вони почали розмовляти. Не сперечатися, а саме розмовляти.

Одного разу Емір побачив, як Анікель плаче над своїм ноутбуком. Він завмер, не знаючи, що робити. Його архітектурний мозок не мав протоколу для жіночих сліз. — Хтось помер? — запитав він невпевнено. — Мій герой, — схлипнула вона. — Я не хотіла цього, але логіка сюжету не залишила йому шансу. Емір сів на край столу. — Логіка? Ти ж сама її вигадуєш. Перебудуй сцену. Зроби йому міцніший фундамент. — Емоції не будуються з цегли, Еміре. Вони або є, або їх немає. Він мовчав довгу хвилину, а потім раптом сказав: — Я теж втратив «героя». Свій перший проект. Я вклав у нього всього себе, а замовник вирішив знести все і побудувати торговий центр. Тоді я вирішив, що ніколи більше не дам емоціям заважати моїй роботі.

Анікель підвела на нього волошкові очі. У напівтемряві тераси він вперше побачив у ній не ворога, а людину, яка так само, як і він, намагається захистити свій внутрішній світ. Тієї ночі вони вперше не розійшлися по різних кімнатах одразу, а довго дивилися на зірки, слухаючи, як море розбивається об скелі.