Розділ 6

Ранок у білому будиночку на скелі перестав бути тихим. Тепер він був наповнений звуками невидимої битви. Емір Сойкан, людина, яка звикла до абсолютного контролю над простором, вирішив, що якщо він не може виставити Анікель силою, він зробить її перебування тут максимально некомфортним. Це була його стратегія: створити середовище, в якому «фантазерка» відчує себе чужорідним елементом.

О шостій тридцять ранку, коли перші промені сонця лише торкалися гребенів Егейського моря, Емір уже був на ногах. Його кроки на другому поверсі були навмисно важкими. Він не просто ходив — він карбував крок, ніби вимірював фундамент власної терпимості. Потім починалася музика. Це не була поп-музика чи легкий джаз. Ні, Емір вмикав Вагнера або складні симфонії Малера. Гуркіт літавр та різкі звуки скрипок мали прошивати стелю і вриватися в сон Анікель, нагадуючи їй, що вона тут — лише тимчасова гостя.

Коли Анікель, заспана, з розпатланим чорним волоссям, нарешті виходила на кухню, вона заставала там територію, окуповану ворогом. Емір займав увесь довгий дерев'яний стіл. Його креслення, лінійки, цифрові вимірювачі та ноутбук були розкладені так, що для її чашки кави не залишалося жодного сантиметра.

— Доброго ранку, — казала вона, намагаючись зберегти залишки спокою. Емір навіть не піднімав голови. Його погляд був прикутий до екрана, де мерехтіли складні 3D-моделі майбутнього готелю. — У цьому домі «добрий» ранок — це той, який проходить у продуктивній тиші, — кидав він, не відриваючись від роботи. — Твоя присутність створює візуальний шум, який заважає моїм розрахункам.

Анікель лише міцніше стискала зуби. Вона навчилася маневрувати. Вона брала свій ноутбук і йшла на самий край тераси, де вітер обвівав обличчя запахом солі. Її відповіддю на його Вагнера став цокіт клавіш. Вона писала. Писала так завзято, ніби кожне слово було цеглиною в її власній оборонній стіні.

Емір спостерігав за нею краєм ока. Його дратувало те, що вона не здається. Він очікував скарг, сліз, дзвінків до агенції з вимогою негайного переїзду. Але Анікель була іншою. Вона була наче оливкове дерево — тонка на вигляд, але неймовірно міцна всередині. Коли він навмисно займав усю кухню, вона просто брала яблуко і йшла працювати в сад. Коли він вимикав світло на терасі, мотивуючи це «економією», вона запалювала свічки і продовжувала писати в їхньому м'якому мерехтінні.

Одного разу, під час особливо сильної суперечки за місце біля єдиної розетки, Емір вибухнув: — Ти хоч розумієш, чим я займаюся? Я будую об'єкт, який змінить ландшафт цього регіону. Це мільйони євро, це робочі місця, це архітектурна спадщина! А ти? Ти просто складаєш літери в слова. Твої казки нікому не потрібні через місяць після прочитання.

Анікель повільно підвелася. Вона була набагато нижчою за нього, але зараз здавалося, що вона височіє над ним. — Твій готель — це всього лише камінь і скло, Еміре. Він порожній. А мої «казки», як ти їх називаєш, дають людям надію. Вони дають їм можливість відчути себе живими. Ти будуєш клітки для багатіїв, а я будую крила для тих, хто втомився повзати. І знаєш що? Твоя архітектура ніколи не вистоїть проти часу так, як це зробить щира емоція.

Вона пішла в свою кімнату, гучно зачинивши двері. Емір залишився стояти посеред вітальні. Слова про «порожній готель» зачепили його сильніше, ніж він хотів визнати. Він знову повернувся до своїх креслень, але лінії тепер здавалися йому занадто жорсткими, занадто холодними.

Вечори були найскладнішими. Вони намагалися не перетинатися, але невеликий простір будинку змушував їх відчувати подих одне одного. Емір ловив себе на тому, що прислухається до звуків знизу. Він уже знав, коли вона ставить чайник, коли розмовляє по телефону з подругою, коли замовкає, замислившись над черговою главою. Ця присутність іншої людини, її ритму життя, почала непомітно розмивати його ідеальну ізоляцію.

Він почав помічати дрібниці: Анікель завжди залишала вікно відчиненим, щоб у кімнаті пахло жасмином. Вона ніколи не зачиняла хвіртку до кінця, щоб місцевий рудий кіт міг зайти в двір за порцією молока. Ці маленькі прояви життя дратували його «симетрію», але водночас робили будинок... справжнім.

Проте гордість Еміра була сильнішою за спостереження. Він продовжував свою облогу. Він сподівався, що наступного тижня агенція знайде їй інший дім, і він нарешті зможе зітхнути з полегшенням. Але десь глибоко в підсвідомості вже почало проростати дивне, незрозуміле занепокоєння: а що він робитиме в цій тиші, коли вона нарешті піде? Кому він демонструватиме свою зверхність? Перед ким він так відчайдушно намагатиметься бути бездоганним?

Перший місяць добігав кінця, і архітектура їхньої ненависті почала давати перші тріщини.