Розділ 5 (Від лиця Еміра)

Я ніколи не вірив у хаос. Моє життя — це чіткі лінії, розрахунки $1:100$ та опір матеріалів. Бетон передбачуваний. Скло чесне. Але ця дівчина, яка оселилася на моєму першому поверсі, була похибкою в розрахунках, яку неможливо було просто стерти гумкою.

Я стояв біля вікна, спостерігаючи, як Анікель розвішує свій яскравий одяг на терасі. Вона щось мугикала собі під ніс, і цей звук, такий легкий і безтурботний, дратував мене сильніше, ніж шум будівельного майданчика. Вона не мала бути тут. Вона мала злякатися мого тону ще в першу хвилину, зібрати свої валізи й зникнути в пилу доріг Бодрома.

Більшість людей, коли бачать мій погляд, миттєво стають або занадто ввічливими, або намагаються виправдатися. Вони шукають моєї прихильності, бо знають, хто такий Емір Сойкан. Але вона...

Вона дивиться мені прямо в очі. Не з викликом підлітка, а з якоюсь глибинною, майже нахабною гідністю. Вчора в агенції вона сиділа так, ніби це я прийшов просити в неї притулку. Маленька жінка у білій сукні, яка не здригнулася, коли я нависнув над нею, намагаючись встановити свої правила.

— Не боїшся, значить, — прошепотів я сам до себе, стискаючи олівець так міцно, що грифель ледь не тріснув.

Мене зачепило не те, що вона письменниця, і не її безглузді розмови про «стіни з емоцій». Мене зачепило те, що вона не намагається мені сподобатися. Вона не «підлизується», не заглядає в рот, не намагається бути зручною. Вона — як дика олива, що проросла крізь камінь: коріння міцне, а гілки гнуться, але не ламаються під вітром.

Я згадав, як вона поставила ту тарілку з пахлавою на мої креслення. Це було святотатство. Але водночас це був найсміливіший жест, який я бачив за останні роки. Вона вторглася в мій стерильний світ і залишила на ньому солодкий слід, навіть не вибачившись.

Вона каже, що будує світи з мрій. Яка нісенітниця. Світи будуються з поту, грошей і заліза. Але чомусь сьогодні, дивлячись на свій проект готелю, я вперше замислився: чи достатньо в ньому повітря? Чи зможуть люди, які там житимуть, відчути те, про що вона говорить — спокій, який не купується за мільйони лір?

Я відійшов від вікна, різко сівши за стіл. Мені потрібно зосередитися на розрахунках фасаду. Але запах її парфумів — щось солодке, як жасмин, і водночас гостре — здавалося, просочився крізь щілини в підлозі.

Анікель була загрозою. Не для мого комфорту, а для моєї впевненості в тому, що я контролюю цей світ. Вона стояла хоробро там, де інші падали на коліна. І це дратувало. Це бісило.

Її треба позбутися.