Розділ 4

Ранок наступного дня почався не з аромату кави, а з відчуття поразки. Анікель прокинулася від того, що сонце безжально цілило їй в очі, а зверху знову долинали кроки — розмірені, важкі, ніби Емір Сойкан спеціально вимірював кожен міліметр підлоги над її головою.

Телефон на нічному столику завібрував.

 — Анікель, я все дізналася! — голос Айрін у слухавці звучав схвильовано. — Сойкан — це не просто «якась шишка». Він власник архітектурного бюро, яке проектує половину елітного узбережжя. І так, будинок справді його. Але агенція, з якою він співпрацює в Бодрумі, випадково виставила його в базу оренди через технічну помилку.

— І що мені з того? — пробурмотіла Анікель, розтираючи скроні. — Мені тепер збирати речі?

— Навпаки. Агенція в паніці. Вони не хочуть суду ні з ним, ні з тобою. Вони запросили тебе сьогодні в офіс, щоб знайти компроміс. До речі, Емір теж там буде. Його бюро веде з ними великий проект.

Анікель підвелася, відчуваючи, як всередині прокидається азарт.

Офіс агенції в центрі Бодрума виглядав як витвір мистецтва: скло, бетон і панорамні вікна з видом на марину. Коли Анікель увійшла, вона одразу помітила Еміра. Він стояв біля вікна, одягнений у темно-синій костюм, який ідеально сидів на його широких плечах. Поруч із ним нервово переминався з ноги на ногу менеджер.

— О, пані Анікель! Проходьте, будь ласка, — менеджер кинувся до неї так, ніби вона була його останнім шансом на порятунок. — Ми саме обговорювали ситуацію з паном Сойканом.

Емір повільно повернувся. Сьогодні його погляд не був таким крижаним, як учора, але в ньому з’явився відтінок роздратування, змішаного з цікавістю. Він оглянув її — сьогодні Анікель обрала легку білу сукню та зібрала волосся у високий вузол, виглядаючи куди впевненіше, ніж «маленька пані» з розлитою кавою.

— Сподіваюся, ви прийшли з підписаною заявою про розірвання оренди, — кинув він замість вітання.

— Сподіваюся, ви прийшли з чеком за моральні збитки, — парирувала вона, сідаючи в шкіряне крісло і закидаючи ногу на ногу.

Менеджер, якого звали Мурат, витер піт із чола. — Шановні, давайте знайдемо вихід. Пане Еміре, ваш контракт з нашим холдингом передбачає повну конфіденційність та спокій у цьому будинку. Але пані Анікель — поважна клієнтка, і юридично вона має право на перебування там до кінця сезону. Оскільки вільних вілл такого рівня зараз немає...

— То ви пропонуєте мені ділити мій дім з... письменницею? — слово «письменниця» Емір вимовив так, ніби це був медичний діагноз.

— Тільки на два тижні, поки ми не підготуємо інший об’єкт для пані Анікель, — швидко додав Мурат. — Як компенсацію, ми готові надати вам, Еміре, додаткові ресурси для презентації готелю.

Емір мовчав, дивлячись на Анікель. Вона відчувала, як між ними знову натягується та сама невидима струна, що й учора на терасі.

— Два тижні, — нарешті вимовив він, не зводячи з неї очей. — Але за однієї умови.

— Якої? — Анікель випрямила спину.

 — Ніяких гостей. Ніякого шуму. І вона не заходитиме на мою половину будинку. Якщо я побачу хоч одну крихту пахлави на своїх кресленнях — її речі опиняться в морі того ж вечора.

Анікель підвелася і підійшла до нього майже впритул. — Згода, архітекторе. Але маю зустрічну умову: ви перестанете поводитися так, ніби ви спроектували цей всесвіт. Математика — це добре, але іноді варто просто навчитися говорити «доброго ранку».

Емір нахилився до її обличчя, так близько, що вона знову відчула аромат цитрусів і шкіри. — Не чекай від мене люб’язностей, маленька пані. Я не персонаж твоєї книги. Я реальність, до якої ти не звикла.

Він розвернувся і вийшов з кабінету, навіть не глянувши на менеджера. Анікель залишилася стояти, відчуваючи, як тремтять кінчики пальців. Це була не просто оренда. Це була війна, і вона щойно прийняла виклик.