Розділ 3

Анікель вирішила змінити тактику. Якщо вона не могла виставити його силою, вона спробує діяти тонше — «приспати» пильність ворога. Зваривши густу турецьку каву та виклавши на тарілку золотисту пахлаву, куплену ще вчора вранці, вона попрямувала на другий поверх.

«Тримай друзів близько, а ворогів ще ближче», — промайнуло в неї в голові.

Підійшовши до дверей великої спальні, яку Емір так нахабно привласнив, вона збиралася постукати, але від легкого дотику двері самі повільно відчинилися. У кімнаті було тихо, лише легкий вітерець розвівав штори.

— Пане Сойкан? — тихо покликала вона, але ніхто не відповів.

З ванної кімнати долинав шум води. Анікель вагалася лише секунду, а потім цікавість письменниці взяла гору. Вона зробила крок всередину. Кімната вже змінилася: на ліжку ідеально рівно лежав його піджак, а величезний дубовий стіл, який раніше стояв у кутку, був висунутий на середину і завалений величезними аркушами паперу.

Вона підійшла ближче і поставила тарілку на край столу. Її погляд упав на розгорнуті креслення. Це не були просто малюнки — це була складна мережа ліній, розрахунків та ескізів майбутньої будівлі. Футуристичний готель, що ніби виростав просто зі скелі, гармонійно вписуючись у ландшафт.

— Так ви... архітектор? — прошепотіла вона сама до себе, проводячи пальцем над лінією фасаду. Тепер його слова про «симетрію» та «конструкцію» набули сенсу.

— Ти завжди входиш без дозволу, коли чуєш, що господар у душі?

Голос Еміра пролунав прямо над її вухом. Анікель підстрибнула на місці, ледь не перекинувши каву на його безцінні креслення. Він стояв перед нею, обмотаний рушником на стегнах, з вологим волоссям і краплями води на широких плечах. Його погляд був не просто холодним — він був обурливо спокійним.

— Я... я принесла каву. Як жест примирення, — виправдовувалася вона, намагаючись дивитися йому в очі, а не на його натренований торс. — Двері були відчинені.

Емір опустив погляд на її руку, що все ще зависла над кресленням, а потім на тарілку з пахлавою.

— Принесла каву чи вирішила пошпигувати за моїми проектами? — він зробив крок вперед, змушуючи її відступити до самого столу. — Тобі мало своєї «комірчини», Анікель? Тепер ти хочеш залізти в мою кімнату?

— Я просто побачила... Це готель? Той, що на схилі біля затоки? — вона проігнорувала його грубість, справді захоплена масштабом роботи. — Ви проектуєте те, що змінить цей краєвид назавжди. Це велика відповідальність для людини без душі.

Емір звузив очі. Його рука різко лягла на стіл поруч із її долонею, накриваючи край креслення.

— Це математика і логіка. Тут немає місця для твоїх  фантазій. І так, я архітектор. Я будую стіни, які стоять століттями. А ти? Чим займаєшся ти,якщо така нахаба?— Емір примружився, і в його погляді промайнула іскра щирої цікавості, змішаної з роздратуванням.

Анікель випрямилася. Його близькість бентежила, але його слова про «стіни» та «математику» зачепили її професійну гордість. Вона повільно відставила тарілку з пахлавою на край його ідеально чистого креслення, помітивши, як смикнулася жилка на його скроні від такого «блюзнірства».

— Я письменниця, — спокійно відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі. — Я теж будую, Еміре Сойкан. Але не з бетону, а з людських емоцій, страхів та мрій. Мої «стіни» не можна помацати руками, але вони можуть витримати такі шторми, перед якими ваші готелі розсиплються, як пісочні замки.

Емір видав короткий, скептичний смішок. — Письменниця? Тож я не помилився — ти торгуєш фантазіями. Казки для тих, хто боїться справжнього життя.

— Це не казки. Це дзеркало, — вона зробила крок до нього, наче переходячи в наступ. — Ви будуєте споруди, щоб люди в них ховалися. Я пишу книги, щоб люди нарешті змогли вийти назовні. І якщо ви вважаєте, що математика — це єдине, що має значення, то ви дуже самотня людина.

Він мовчав, і в цій тиші було чути лише, як за вікном вітер починає сильніше розгойдувати верхівки оливкових дерев. Емір дивився на неї зверху вниз, і Анікель на мить здалося, що вона побачила в його очах щось, що не вкладалося в його «логіку».

— Самотність — це ціна за бездоганність, — нарешті вимовив він, його голос став набагато тихішим і глибшим. — Але ти тут не для того, щоб аналізувати мою душу, Анікель. Забирай свій «жест примирення» і йди. Мені треба працювати.

Він розвернувся до столу, демонструючи, що розмова закінчена. Але Анікель не рушила з місця.

— Ви назвали мене нахабою, — кинула вона йому в спину. — Але саме нахабство допоможе мені пережити ці три місяці поруч із вами. Насолоджуйтесь своєю бездоганністю, архітекторе. Сподіваюся, вона не дуже тисне вам на плечі.

Вона вийшла, тихо зачинивши за собою двері, але навіть крізь дерево відчувала на собі його важкий, невидимий погляд.