Розділ 2

Анікель відчула, як кров прилила до обличчя. Це був не сором, а чиста, концентрована лють, яка зазвичай допомагала їй писати найсильніші сцени, але зараз вона лише заважала дихати.

— Ви неймовірний грубіян, — процідила вона, міцніше стиснувши свій ноутбук, ніби це був єдиний щит у цьому домі. — Ваша присутність тут — це не просто порушення договору, це акт агресії проти мого спокою. Я заплатила за право бути тут самою.

Емір нарешті підвів погляд. Його очі, кольору міцної турецької кави, не виражали нічого, крім крижаної байдужості.

— Світ не зупиниться, якщо ти проведеш відпустку деінде, — він ледь помітно підняв брову, розглядаючи її ноутбук, обклеєний стікерами. — А моя робота має дедлайни, які коштують мільйони лір. Тож зроби собі послугу: будь непомітною. Я не збираюся терпіти тут чиїсь капризи.

Він підвівся. Його постать закрила собою світло, що падало з тераси. Анікель мимоволі зробила крок назад, відчуваючи, як її маленька постать губиться на фоні цього чоловіка.

— Кожна кімната в цьому будинку має двері, — продовжив він, крокуючи до сходів. — Раджу тобі тримати свої зачиненими. І не тому, що я боюся, що ти мені заважатимеш. А тому, що я не люблю бачити в своєму домі сторонніх людей.

Він зник на другому поверсі, а через хвилину Анікель почула гуркіт — він пересував важкі меблі.

— Який козел! — прошепотіла вона в порожнечу.

Вона рішуче вибігла на терасу і схопила свій телефон. Потрібно було негайно дзвонити Айрін.

— Айрін, ти не повіриш! Тут якийсь баран! — вигукнула Анікель, щойно подруга взяла слухавку. — Він увірвався в будинок, каже, що він власник, і буквально виганяє мене в "комірчину"! Він високий, похмурий і поводиться так, ніби він тут бог.

— Чекай, Анікель, заспокойся, — голос Айрін подіяв як холодний душ. — Якщо у нього є документи, це серйозно. Але твій договір теж законний. Я зараз зв’яжуся з агенцією. Хто він такий? Він представився?

— Емір Сойкан. Це все, що я знаю. Він виглядає як людина, яка звикла віддавати накази. Якась шишка, напевно.

— Емір Сойкан... — Айрін замислено повторила ім’я. — Я пошукаю інформацію. А ти поки не здавайся. Ти ж письменниця, уяви, що це твій новий персонаж. До речі, він знає, чим ти займаєшся?

— Ні, я просто сказала, що мені потрібен спокій для роботи. Він назвав це "капризами".

Тим часом нагорі Емір стояв біля вікна своєї спальні, розмовляючи по телефону зі своїм другом і партнером Денізом.

— Денізе, мені байдуже, як ти це вирішиш, — гарчав Емір. — Агенція припустилася помилки. Тут якась дівчина. Маленька, галаслива, з величезними синіми очима, яка вважає, що може мені вказувати.

— Дівчина? — в голосі Деніза почулося щире зацікавлення. — І вона не втекла, побачивши твій вираз обличчя? Це вже досягнення. Хто вона? Чим займається?

— Поняття не маю. Якась фрілансерка, мабуть. Весь час обіймає свій ноутбук, ніби там скарби нації. Мені байдуже, хто вона, я приїхав сюди завершити проект готелю в Бодрумі. Мені потрібна тиша, щоб креслити, а не вислуховувати її істерики.

— Сойкан, ти як завжди, — засміявся Деніз. — Велика архітектура вимагає жертв. Може, вона твоя муза?

— Вона — мій головний біль, — відрізав Емір і скинув виклик.

Він розклав на великому столі свої креслення, лінійки та олівці. В цей самий момент поверхом нижче Анікель з силою вдарила по клавішах, починаючи новий розділ своєї книги, де головний герой був напрочуд схожий на одного дуже самовпевненого турка, якому вона щойно вигадала найжахливішу долю в своєму романі.

Ніхто з них ще не знав, що за цими зачиненими дверима вони будуть змушені не просто співіснувати, а зіткнутися світами, які вони так ретельно вибудовували.