Розділ 1

Бодрум зустрів Анікель несамовитою спекою та запахом солі й жасмину. Вона стояла перед невеликим білим будиночком з блакитними віконницями, що тулився до скелі. Це було саме те, що вона шукала — самотність, шум Егейського моря і жодного знайомого обличчя на кілометри навколо.

— Ось ваші ключі, пані Анікель, — посміхнувся агент з нерухомості, витираючи піт із чола. — Власник рідко тут буває, тож ніхто не завадить вашій творчості.

Анікель вдихнула на повні груди. Її валіза, важка від блокнотів та суконь, стояла біля порогу. Вона вже бачила, як сидить на терасі, вдивляючись у горизонт, і нарешті дописує той клятий фінал, який не давався їй у шумному Києві.

Минуло три години. Анікель розклала речі, заварила міцну турецьку каву і нарешті відкрила ноутбук. Сонце повільно котилося до горизонту, фарбуючи небо в персикові тони.

«Вона не знала, що спокій — це лише тиша перед бурею...» — надрукувала вона перший рядок.

Раптом тишу розірвав рев мотора. До будинку, здіймаючи хмару пилу, підлетів чорний позашляховик. Гальма верескнули так, ніби водій намагався зупинити час. Анікель здригнулася, проливши каву на білу скатертину.

З машини вийшов чоловік. Він був високим, настільки, що здавалося, сонце за його спиною стало ще більшим. Темне волосся було трохи розпатлане вітром, а широкі плечі облягала тонка лляна сорочка. Він навіть не глянув на будинок — він ішов до нього так, ніби володів цією скелею, цим морем і самим повітрям.

Він штовхнув хвіртку, яка жалібно скрипнула, і завмер, побачивши на терасі дівчину з розпущеним чорним волоссям і волошковими очима, що іскрилися люттю.

— Ти хто така? — запитав він грубо, навіть не намагаючись привітатися. Його голос був низьким, як гуркіт грому в горах.

Анікель повільно під звелася. Незважаючи на свій невеликий зріст, вона випрямила спину і подивилася йому прямо в обличчя. Карі очі незнайомця сканували її з якоюсь неприхованою зневагою.

— Я — орендар цього будинку. А ви, я так розумію, помилилися адресою. Виїзд за ворота — там само, де і в'їзд, — її голос не здригнувся, хоча серце калатало десь у горлі.

Чоловік видав короткий, сухий смішок. Він зробив крок вперед, порушуючи її особистий простір. Анікель відчула від нього запах дорогої шкіри та цитрусів.

— Орендар? — він перепитав так, ніби це було найсмішніше слово, яке він чув. — Слухай уважно, küçük hanım (маленька пані). Я — Емір Сойкан. Це мій будинок. І я не збирався його нікому здавати. Твоя присутність тут — це або помилка, або жарт, який мені зовсім не подобається.

— Мені байдуже, як вас звати, пане Сойкан, — Анікель схрестила руки на грудях. — У мене є контракт на три місяці. Я заплатила гроші за спокій. Тож залиште мою територію.

Емір насупився. Його погляд став важким. Він зробив ще один крок, змушуючи її трохи відступити назад, поки вона не вперлася спиною в стіл.

— Твою територію? — він нахилився до неї, і Анікель побачила в його очах небезпечний вогник. — У цьому місті немає нічого, що належало б тобі. Збирай свої манатки. У тебе є десять хвилин, поки я не викинув цю валізу в море.

— Спробуйте, — прошепотіла вона, дивлячись на нього знизу вгору з викликом. —І я обіцяю, що ваша самовпевненість закінчиться в камері поліцейського відділку за незаконне вторгнення. Мені байдуже, скільки коштує ваша машина, закон у цій країні один для всіх.

Вони стояли так близько, що вона бачила кожну вію в його темних очах. Повітря між ними буквально тріщало від електрики. Це була ненависть з першого погляду — чиста, концентрована і небезпечна.