ІV

Після кількох битв у коридорах, полонені та й вартові виглядали досить правдоподібно. Торіан окинув їх оком, кивнув і Іль подав сигнал, викрикнувши секретне слово. З-за дверей почулась відповідь і вони зайшли всередину. Інші ж залишились стояти за іншою половиною подвійних дверей, чекаючи свого часу.

– Ваша Величносте, радий повідомити вам, що нашим воїнам вдалось взяти в полон лорда-генерала Аліксена Семілі! – поважно оголосив на всю тронну залу командир. Вельмар краєм ока кинув на «полонених» короткий погляд, з-за спин своїх охоронців.

– Стратити усіх, – спокійно наказав він їм, бо одразу стало зрозуміло, що це лише вистава. Від цього неочікуваного наказу вартові трохи забарились, не встигли наставити рушниці, як частина з них одразу впала додолу після одночасних пострілів з рушниць зрадників. Але і кілька союзників, на жаль, загинуло.

Звуки пострілів стали сигналом для людей Вінса, і, поки відволічені групи кинулись до входів, аби захищати монарха, їх у спину почали бити врятовані з темниці люди та інші. І тут зав’язались криваві битви. Король зрозумів, що більше ніхто на підкріплення не прийде і тому вирішив покинути залу через таємний вхід, підхопився і тільки-но збирався зійти з помосту, як його гукнули:

– Далеко зібрався, брате?! – Торіан разом із іншими забіг до тронної зали. Вельмар повільно обернувся і скривив губи в хижому оскалі. Він би ще міг утекти, але божевілля, що накрило його з головою, зупинило. Король не тямив зараз себе від люті. Він знав, що Аліксен зрадник, щойно його армія покинула позиції у Ґвінне, але от те, що Торіан є частиною заколоту для нього було новиною. Тепер йому кортіло покарати невірного молодшого братика і він уже вигадував, які тортури варто застосувати.

Але для початку треба було його схопити, тому він оголив свій меч і почав повільно наближатись до ерцгерцога. Тепер він розумів, що в очах того це не просто кумедне роздратування, як йому здавалось, а справжня ненависть.

Король кинувся в атаку, як розлючений звір. Торіану було важко відбиватись, але йому на допомогу поспішив Аліксен та ще кілька воїнів. Сталь дзвеніла, іскри сипались, але найбільше зараз палали від ненависті очі монарха. Він поклав кількох повстанців, чим полегшив собі задачу. Його задача – знести з плеч вродливу голову його братика. Він уже уявляв собі приємне відчуття вібрації в руці, коли його лезо буде проходити крізь його шию. Але от досі заважав Аліксен, тому він вирішив поки покарати цього зрадника. Вправно махнув рукою і кисть генерала неприродньо повисла на вцілілій шкірі і рука впустила меча.

«Ще мінус один», – подумки прогарчав монарх і зосередився на своєму братові. Генерал же відбіг до стіни і намагався якось зупинити кров і зафіксувати майже відрубану кінцівку, спостерігаючи за боєм. Пан Ерго щойно допоміг одному з поранених повстанців і поспішив до нього.

З вулиці почулись тріумфальні вигуки.

– Ти програв! – захекавшись сказав Торіан.

– Я знаю, братику! – так само стомлено сказав майже колишній монарх.

– То здавайся! – зробив ще один випад, вкотре зачепивши руку Вельмара лезом. На жаль, ще поки жодного разу він не отримав критичної рани.

– Я помру, але тебе заберу із собою, Торі!

Знову випад і ерцгерцог отримав черговий поріз. Вимотавши короля, їх сили вдалось прирівняти, але ж і Торіан стомлювався.

Вклавши останні сили у випад, він зміг пробити блок Вельмара і насадити того животом на лезо. Торіан прокрутив його, змушуючи короля корчитись від болю. Зараз вони були найбільш подібними – погляд Торіана теж здавався таким же оскаженілим і не притаманним його очам.

Упавши на підлогу разом із Вельмаром, він витягнув з того меча. Востаннє глянув йому в очі, збираючись пробити його серце. Вельмар закашлявся, кров почала бризкати з його рота. Він хотів щось сказати перед смертю, виголосити свій передсмертний поганський монолог, але Торіану було байдуже, тому він різко встромив лезо йому у серце, знову прокрутив та одразу витяг. Тіло обм’якло, обличчя короля розгладилось, очі стали скляними. Із ним було покінчено.

Торіан впав біля нього навколішки, схиливши голову і намагаючись відновити дихання. Звуки битви навколо затихли, союзники короля кинули свою зброю, бо зрозуміли, що далі битись сенсу немає. Ерцгерцогу на спину поклали тремтячу холодну руку – то була Ессі, що встигла прискакати до замку і побачити останні хвилини битви, від якої її серце щораз пропускало удари.

– Торіане... – тихо покликала вона і побачила, як на підлогу крапає кров з губ її чоловіка. Він спробував встати, але ноги почали підкошуватись. Ессі притримала його, а потім її очі розширились, набрались слізьми і вони обоє впали на підлогу. У боку ерцгерцога стирчав кинджал, який увійшов між пластинами обладунку саме тоді, коли чоловік налетів на Вельмара.

Торіан дивився на дівчину затуманеним поглядом, що ніяк не хотів фокусуватись, а вона заливала його слізьми, шепочучи на повторі лише одне слово – «ні».

– Торіане... Коханий... Ми перемогли... – запинаючись ридала вона, гладячи його обличчя, – ти обіцяв, що не покинеш мене... Торіане, тримайся! Не засинай! Я тебе прошу! Не покидай мене! – а він все більше втрачав зв’язок із реальністю, поки вона все заливала його слізьми. – Торі, ти станеш батьком! – на одну мить у його очах зблиснуло життя, але наступної вони почали поволі закриватись. Протягнута рука до обличчя дівчини безвільно впала. Руки дівчини ще більше почали тремтіти, зір розмився. – Ні, ні, ні... Будь ласка, ні...