ІІ

Прийшов час відправлятись. До них вийшов король, хотів попрощатись.

– Ну що, братику, був радий тебе побачити! – намагався хлопнути йому по плечі, але Торіан байдуже пройшов повз не звертаючи увагу на монарха. Він хотів якомога швидше всадити Ессі в карету. Проте Вель перегородив їм до неї шлях. – Ну що ж ти дуєшся, як мала дитина! Я ж просто хотів як слід попрощатись! І вибачитись... – додав він якось навіть невпевнено. Від того Їх Високості вирячили очі. Та схоже всі присутні це зробили, у деяких вартових навіть щелепа відвисла. – Чого вилупились? – гаркнув монарх до прислуги і ті одразу повтуплювали погляди в землю. Він повернувся до білявки: – Естесо, я хочу принести вам свої найщиріші вибачення за свою негідну поведінку, – він схилив голову, а потім подивився їй в очі, чекаючи хоч якоїсь реакції. Але дівчина стояла, як вкопана. Її привів до тями Торіан, що легенько стиснув її долоньку. Ессі від того струснула головою і зробила кніксен.

– Я приймаю ваші вибачення, Ваша Величносте, – її голос звучав невпевнено, тремтів. Вона чекала від нього підступу. З чого б це раптом він прийшов до тями і визнав, що чинив неправильно.

Але, на диво, визнав. Довго сидів і якесь бридке почуття в грудях мучило його весь ранок. То була совість. Так, вона в нього досі була, проте ні жива, ні мертва.

Вельмар дуже давно не бачився із братом, що й встиг забути, як це – поводитись, як людина. Забув, що таке родина, адже тут із ним поруч завжди були лише самотність та відчай, які приносили йому тільки біль та страждання. Монарх намагався позбутись цих бридких, повних розпачу почуттів, але спосіб вибрав жахливий – змушував свій народ це все відчувати теж і тоді почувався не таким самотнім у своїх пекельних муках.

Він глянув на брата. Простягнув до нього свою велику долоню.

– І ти мене вибач, брате. Ти ж знаєш, я не зі зла, – Торіан хотів би фиркнути, але просто сухо потиснув йому руку. Король так добродушно всміхнувся, що знову стало страшно. – Ну що ж, прощавайте, голуб’ята. Щасливої дороги!

Він відступив і дав їм нарешті пройти до відчинених дверцят карети.

– І, Естесо, – дівчина обернулась, – ще раз вітаю у родині. Я дійсно щиро радий, що у брата нарешті з’явилась любляча вірна дружина.

– Дякую, Ваша Величносте, – нахмурившись, Ессі тихо кивнула і зникла в кареті. До неї приєднався Торіан, дверцята нарешті відгородили їх від монарха і карета рушила.

Якийсь час вони їхали у повній тиші. Досі не могли відійти від того, що сталось, адже це шокувало їх більше, ніж його божевільні дії. Проте ерцгерцогу все ж довелось прийти до тями.

– Зупиніть карету! – гукнув він кучера і вистрибнув з карети. До нього під’їхав Вінс і спішився.

– Що сталось?

– Їдь додому і скажи, що ми з Ессі вирішили відпочити і поїхали до нашої резиденції біля моря.

– Хіба зараз слушний час для цього? – роздратовано запитав шпигун.

– Це лише офіційна версія. Після того, як передаси це Ронні, то теж направляйся туди, але не кажи про це нікому. Прихопи наші мапи. Усі. А також все інше зі сховку. Візьми з собою більшу частину варти, інших залиши захищати палац.

– Слухаюсь, – кивнув шпигун. Він кинув один останній погляд на Ессі, що спостерігала за ними, застрибнув на коня і помчав галопом далі. Торіан знову сів поруч і дав нові вказівки кучеру. Вони рушили в іншому напрямку.

– Чому ми туди їдемо? – запитала білявка. – Що відбувається?

– Настав час діяти.