ІІ

Полудень. Знать, як ті привиди бродить пустими коридорами, але привиди хоча б не мають жахливого перегару.

Дівчата насилу розліпили очі. Ессі доповзла до кімнати, голова розколювалась. Там їй допомогли прийти до тями служниці (зазвичай вистачало однієї, але сьогодні був тяжки-и-ий випадок). Допомогли помитись, одягтись і заховати під шаром пудри чорні кола під очима, що досі не розліпились.

Ессі наказала принести сніданок на трьох і покликати Ості та Мар’єн. Їм накрили у невеликій кімнаті зі столиком, кріслами і книжковими полицями. Було досить затишно.

– Добрий ранок… – зайшов Ості і сів біля Мар’єн, чмокнувши її в щоку. – Виглядаєте так, ніби вас пожували і виплюнули… – засміявся він і схопився за голову, коли та відгукнулась на це болем, – о-о-ох…

– Хто б казав! – хмикнула Ессі. – Але, на жаль, ти маєш рацію, бо почуваюсь я ще гірше, ніж виглядаю…

Вони «поснідали» на скільки їм дозволяла нудота, і випили чаю. Багато чаю. Ніби полегшало.

– Фух! Відпочили, освіжились, можна й поговорити, – Ессі відкинулась на кріслі. – Почнемо з Рендара-

– Так! Я вчора взагалі нічого не зрозумів! Що сталось?

– З ним тепер треба бути обережними. Я думала, що саме люди Сааля були зрадниками і не доставили листа про викуп. Але виявилось, що зрадник був серед нас! Рендар заховав листа і хотів його знищити! Він сказав, що вирішив змінитись через те, що своїми діями образив матір, але я йому не вірю. Можливо він придумав кращий план, аби позбутись мене!

– От виродок! Я його вб’ю! – різко вскочив Остіс, але Ессі вхопила його за руку і всадила на місце.

– Тихо, заспокойся. Ми маємо спостерігати. Сааль казав, що якийсь зрадник міг вбити мого батька. Можливо це був саме він, і, аби дізнатись це, ми маємо чекати і слідкувати. Може й зможемо вивести його на чисту воду.

– Ти маєш рацію! – озвалась Мар’єн, яка була щиро вражена почутим.

– Гаразд! Але не втрапте в халепу, дівчата, я вас дуже прошу!

– Усе буде гаразд, – усміхнулась Ессі. – А тепер щодо вас, любі мої, – тепер від її оскалу було страшно. І не дарма, бо Остісу прилетів смачний такий потиличник, від якого в голові розійшовся дзвін. – Тобі не соромно мою сестру, невинну молоду дівчину, псувати своїми хтивостями?!

– Ай! Та хто кого псує?! Вона перша почала! – вчинив, як справжній дорослий чоловік – перевів стрілки. Ессі перевела свій спопеляючий погляд на Мар’єн, яка одразу ж дала задню і захитала головою. – Ну дякую тобі, кохана! – занив хлопець, за що отримав другого потиличника, а чорнявка ледь стримувала сміх.

– От спочатку одружись з нею і тоді будете займатись чим хочете, а поки утримайтесь, бо потиличники леді Оліс болючіші!

– Це так довго чекати…

– Так чому ж ви не хочете просто бути разом? Я цього не розумію!

– Я тебе не залишу! Ти мене не переконаєш! – відрубала Мар’єн.

– І я тобі не дозволю бути самою! Особливо, коли там Рендар! – підтакував юнак.

– Мої ж ви золоті! – вона тепер накинулась на них з обіймами, але Ості все одно трохи смикнувся, коли та різко стрибнула до них.

***

Ессі сиділа у себе в кімнаті і досі читала ті «Думи моря», подаровані дядьком. Настрою щось інше робити просто не було. У двері тихенько постукали.

– Вітаю, графине! – запросила жінку до себе в кімнату помахом руки.

– Вітаю, люба, – Оліс явно знервована. Вони сіли на канапу навпроти каміну. – Нам треба серйозно поговорити.

– Я знаю про що ви... – почала було Ессі.

– Це не про Рендара, люба. Це про тебе. І твоє майбутнє… – вона зминала й розминала в тремтячих руках хустинку, схоже, подаровану Хельмою, – вчора до мене підійшов один лорд. То був ерцгерцог Торіан. Він попросив твоєї руки, доню…

– Ви ж сказали йому, що подумаєте? А ще б краще одразу відмовили! – помітно напружилась дівчина. Вона розуміла, що чоловіка шукати варто, але, по-перше, вона сподівалась на кохання, яке було в її батьків, у Аліксена і Хельми, чи Остіса та Мар’єн. А по-друге, вона точно не хотіла бути пов’язаною із родиною тирана, що зараз керує королівством.

Але відповідь просто вбила її.

– Я дала згоду.