ІІ

Через кілька годин Ессі навідала свого дядька в його кабінеті, що мав такий же строгий вигляд, як і маєток зовні.

– Прошу, сідай, є одна розмова, – вказав він на крісло перед своїм великим столом, вкритим стопками різних паперів, журналів та свитками, а також мапами. Він знову вчепився поглядом у документи, що тримав у руках і з ходу перейшов до справи: – Мене цікавить Оліс та її син.

– Що ви хочете знати?

– Які ваші відносини? Чи довіряєш ти їм? – він відклав листок та серйозно поглянув на дівчину.

– Звісно довіряю. Ми ніколи не були близькими з Рендаром, він завжди ігнорував моє існування, але його мати, леді Оліс, я щиро люблю, вона мене виростила, підтримувала в усьому, ні разу не скривдила, я можу впевнено називати її матір’ю, – максимально серйозно відповіла дівчина.

– Я радий це чути… Добре, що про тебе є кому піклуватись. Отже, я можу бути спокійним?

– Повністю, – впевнено глянула йому в очі Естеса.

– Чудово, але знай, що завжди можеш розраховувати на мене.  А тепер я маю працювати, тож ти вільна, – сказав він повертаючись до своїх паперів, – до речі, Ості просив, аби ти спустилась у вітальню після розмови.

– Добре, дякую.

– Побачимось за вечерею.

Ессі вийшла з кабінету і направилась до кузена, що читав книжку, сидячи на дивані у вітальні, але щойно він її побачив, то кинув її на столик та підійшов до дівчини.

– Ну що, сподіваюсь ти добре відпочила, адже зараз ми поїдемо дивитись на одну з найпрекрасніших речей у місті, та і взагалі у всьому Вільхе.

– Яку ж це? – підняла брову Ессі, усміхаючись.

– Скоро дізнаєшся, а тепер йди збирайся й клич Мар’єн. Але вдягайтесь тепліше, вечори тут холодні.

Дівчата перевдяглись та спустились до карети. Там, чекаючи на них, стояв Ості та вів буденну розмову з кучером.

– Прошу, леді, – він відчинив дверцята карети та запросив їх усередину.

– Куди ми їдемо? – поцікавилась Ессі, коли вони всілись.

– У порт. Я хочу вам показати дещо особливе. Це не описати словами, це треба бачити, – мрійливо сказав юнак. Вони спокійно їхали вулицями, знову повертаючись у бурхливий портовий район. Тут був скверик на невеличкій скелі, що височіла над пристанню. Підійшовши до її краю, вони сіли на, одну з небагатьох, вільну лаву під деревом.

– Чого чекаємо? – запитала нетерпляча віконтеса.

– Ви ж пам’ятаєте, як називають це місто? – хитро всміхнувся Ості та кивнув у сторону горизонту. Дівчата глянули туди і втратили дар мови: небо, що щойно було помаранчевим, почало палати яскравими, насиченими багряними барвами, воно запалювало пухкі величезні хмари та малесенькі хвильки спокійного моря, що виблискували, наче дорогоцінне каміння. Усе зупинилось, стишилось, усі навколо милувались цією драматичною красою.

– Це неймовірно… – замріяно видихнула Мар’єн і одразу зніяковіла і відвела погляд, бо до неї щиро всміхався Ості. Він перевів свій погляд на Ессі та запитав: – А що скажеш ти?

– Ти мав рацію – це не описати словами… – вона, як і всі, знала, що захід сонця в Бартурі неймовірний, але варто було лише один раз його побачити, аби закохатись у нього.

За кілька хвилин почало темнішати та холоднішати, тож вони зібрались додому. По дорозі вже майже не було людей, їх сміх та співи лунали з безлічі таверн, з вікон яких світло заливало вулицю.

Після ситної вечері в родинному колі, усі, окрім Аліксена, пішли у вітальню грати в карти. Пізніше залишилась лише молодь. Кілька келихів вина і їх розмови все частіше переривались позіханнями, тому було вирішено нарешті піти відпочити.

Ілюстрація до глави