За вікном

Куц-куц. Маленька жовта цяточка приземлилася на гілку дерева.

Світлий стовбур простяг свої кривенькі рученьки, спотворювачів нічних тіней, у всі боки, закриваючи частково огляд на п’ятиповерховий дім напроти, і кривими пальцями слугував примостям для крихітних лапок. Ось ще маленьке жовте куц примостилося!

Іще одненьке пропурхало перед годівничкою і нарешті приземлилося на деревʼяну її частину. Чорна голівка знову виникла перед силіконовими «очима» годівнички, приліпленої до скла з іншої сторони вікна, і опустилася до чорного насіння. Хвать їжу – і нема. Знову порожньо.

Та не зовсім. Дерево напроти – усе обліплене жовто-синіми пухчиками. Пурх – і перемістилися на іншу гілку. Пурх – і замінили одне одного, батутячи по пальцям дерева. Пурх – улетіли геть, коли нарешті отримали свою здобич.

Одні синички просто дивилися, інші придивлялися. Урешті-решт всі вони займалися одною справою, усі вони тут заради одного…

Куц-куц — утащило насіння.

Зникло.

Куц-куц! — і немає насіння до вечора. Куц!

Здобич поповнювалася щоранку і до вечора майже нічого не лишалося. Їдять не як маленькі птички, а немов здоровезні хижаки. Ким були вони насправді: звичайними синичками чи ненаситними воронами? Варто лише згадати, як вони сало залюбки з’їдають – то, певно, від свині під хвостом відгризнули колись у минулому, інакше звідки їм дізнатися про неймовірний смак сала і пронести цей досвід крізь покоління.

Налічилося вже пʼять синичок.

Птички рухалися непосидючо, триц-триц, як гіперактивні дітки: тудись-сюдись не тільки усім тілом, але і головою, і крилами, і хвостиком, — особливо хвостик! Куц! Вони рухали хвостиками навіть тоді, коли сиділи спокійно, — триц-триц хвостиками!

Одненьке куц довго-довго сором’язливо вдивлялося у гору корму перед тим, як нарешті цілеспрямовано шурхнути до їжі.

Непосидючі синички літали прудко і хаотично, неначе підхоплений морозний вітром сніг за вікном; свіжий аромат його проникав магічним чином через скло вікна і лоскотав ніздрі.

Пасмурніло.

Блискотіли по дереву і синичкам вогники, зміняючись кольором. Зелені вогники, червоні вогники, сині вогники…

Куц! — а тільки ж зранку була повна годівничка — вже нема! Один пил з-під насіння та проса лишився! Куц!

І лише онтамочки хвостик та крила — триц-триц.

Нічого вже не видно, окрім вогників, які відбиває зсередини скло. Святвечір.