6.

На небі все так само було похмуро.
— Мабуть, цей дощ ніколи не скінчиться, — подумав Андрій. — Але треба чекати. Може, воно теж десь перечікує цю зливу?
А за вікном на третьому поверсі стояли дві дівочі постаті. Їм було дуже смішно.
— От так йому й треба. Хай його дощ ще більше намочить. Ха-ха-ха!
Великі краплі падали на землю, а хлопець усе ще стояв біля під'їзду. Він чекав на Діну. Хоч чекати вже й не було чого: минуло понад дві години.
Андрій ще трохи постояв. А дощ припустив дужче — наче на зло. Великі холодні краплі затікали йому за комір і капали на обличчя. Але хлопець стояв і чекав на свою кохану.
Та саме в цю мить він підвів очі вгору й побачив дівчину, яка ховалася біля вікна на третьому поверсі — там, де жила Діна.
— Усе зрозуміло, — вирішив Андрій і повільно покрокував у бік зупинки.
А за вікном дівочі очі довго дивилися йому вслід.
Андрій геть змок, і вигляд у нього був доволі сумний. Злива оперізувала добряча. Він йшов, опустивши очі донизу. Було дуже боляче, що вона так з ним вчинила.
«Це вона навмисно, — думав Андрій, — щоб з мене посміятися. Немає у світі ніякого кохання. Але я все одно дуже її кохаю».
— Вибач! Боже, ти такий мокрий! Ходімо швидше до мене. Тобі треба висохнути та випити чогось гарячого.
Андрій здивовано підняв очі. Перед ним стояла його Діна. Його кохана дівчина. Вона була так само мокра, як і він. Краплі стікали по її обличчю, волосся злиплося, а сукня прилипла до тіла.
— У мене вигляд як у мокрої курки, — засміялася вона.
І він теж засміявся разом із Діною.
— Вибач мені. Мене затримали на роботі, а зателефонувати не було звідки: не було світла й не працював мобільний зв'язок. Я так за тебе хвилювалася! Ти ж мені пробачиш, коханий?
— Ти сказала «коханий»? Мені не почулося? Я теж тебе дуже-дуже кохаю!
— Я знаю. Тому й хотіла, щоб ми нарешті все з'ясували — як нам далі бути. Я давно тебе кохаю, але не знала, як ти до мене ставишся. Та тепер бачу. Хлопець, який дві години може чекати свою дівчину під дощем, — це не хлопець, а золото!
— Я тебе кохаю! — притулилася вона до нього.
— І я тебе. Дуже-дуже, — мовив Андрій.
І вони не поспішаючи пішли далі під проливним дощем — двоє закоханих, у яких попереду було ще ціле довге життя...