1.

Діна сказала йому це вчора. Ну, як сказала — прошепотіла на саме вушко так, щоб ніхто не почув:
— А хочеш, приходь завтра до мене. Я звільнюся десь о третій. Тож чекай мене біля мого під’їзду.
— О, так! Звісно, буду чекати! — зрадів Андрій від несподіваного щастя. — Рівно о третій я у тебе!

Він стільки чекав на цю мить! Уже третій місяць, як вони були знайомі. Він кохав Діну. Дуже кохав. І вона про це знала, та все ніяк не давала йому відповіді. Взагалі ніякої. Тримала біля себе — і не відпускала, й не підпускала до себе одночасно. Тримала на відстані, наче на повідці.

Він знав, що в неї там щось було раніше і тому вона не дуже довіряє чоловікам. Через це особливо на неї не тиснув. Та Андрію дуже хотілося почути від неї: «Так, я теж тебе кохаю». А вона все відкладала й відкладала цю важливу розмову.

— Потім, якось потім поговоримо, — постійно відповідала йому Діна.

І це «потім» усе ніяк не наставало. І ось нарешті Діна сама покликала його на побачення. Це було так приємно! Увесь вечір і ранок в Андрія був дуже піднесений настрій.

І вдень також. Час линув швидко. Коли він збирався на зустріч, то чув, як із телевізора казали щось про негоду та дощ. Та Андрію було на це, м'яко кажучи, байдуже.

Він одягнувся дуже гарно, але легко. Про дощ навіть не думав, бо небо було чистим. Яскраво сяяло вересневе сонце, а надворі було майже спекотно.

Він вийшов із дому раніше, щоб потім, не поспішаючи, дійти від зупинки до її будинку. І лише на вулиці зрозумів, що залишив мобільний вдома.

«Ну й нехай, — вирішив хлопець. — Думаю, сьогодні він мені не знадобиться».