За вікном

Аліса була однією з тих, хто з надією чекав на листа з Хоґвортсу, безкінечно перевіряв шафу на наявність входу в Нарнію і сподівався одного дня побачити Ґандальфа біля порогу свого дому. Закохана в книжки та оповідання дитина росла з вірою в чарівний світ, який от-от мав відкритись і для неї. Навіть будучи підлітком Алісу не покидали думки про те, що насправді її серце належить пригодам і далеким незвіданим світам. Якби ж лише потрапити в історію, схожу на одну з тих, які були викарбувані на затертих сторінках книг, що лежали на її полиці. 

Та як і більшості мрійників, Алісин лист з Хоґвортсу загубився, шафа поламалась, а старий чарівник не зміг знайти шлях до квартири. І хоча зараз Аліса вже була цілком дорослою особою, та інколи вона дивилась на зіркове небо з певним щемом на душі за тими пригодами, що з нею так і не трапились.

Власне, цим зараз і займалась жінка, обпершись руками на підвіконня. Десь позаду мирно спав її новонароджений син, а чоловік вчергове затримувався на роботі. Саме в такі вечори Аліса особливо сильно задумувалась над своїм життям. Все, наче, як у всіх, але чи саме цього вона хотіла? А чи не краще було б десь боротись із нечистю верхом на драконі, а не пеленати вічні пелюшки? 

Раптом щось сильно заблистіло у небі, віддаючи синім сяйвом і привертаючи увагу замріяної Аліси. Зірка, що була вдвічі більшою за інші, мала неприродній колір і на очах збільшувалась. Не встигла жінка навіть подумати, як зоря стала затьмарювати небо, а тоді й зовсім засліпила Алісу, відкинувши її на ліжко позаду.

Голова пульсувала, а в кімнаті раптом завіяло несподіваною прохолодою і… Скошеною травою серед зими? Аліса рвучко піднялась з ліжка, зауважуючи, що все світло згасло, лиш щось голубе світилось в області вікна.

Оте голубе, що світилось, то було не що інше, як вогник на патериці старого чоловіка. Він стояв там, де мить тому любувалась небом Аліса і супив свої кошлаті брови. Обідрана одіж, що звисала на ньому незрозумілими клаптями, і гострий капелюх з широкими полами робив старого геть неземним. Аліса ж змогла лише відкрити рота.

- Вітаю, дитя цього світу! - глибоким, мов безодня, голосом сказав чарівник і строго глянув на розгублену жінку.

- Хто… Хто ви? - затинаючись промовила Аліса те, на що була здатна.

- Хто я? - здивовано підвів брову старий і нахмурився. - Швидко ж ви забули те, чого не варто було забувати. Моє ім’я відоме багатьом та в багатьох місцях, але тут мене звали Мандрівником.

- Мандрівником? 

- Так, мандрівником. - поважно сказав незнайомець. - Чим погане ім’я Мандрівник? Та я прийшов сюди не заради того, щоб точити ляси про доцільність імен та їхнього древнього походження. Ви, жителі цього світу, колись були за крок до безповоротного винищення, але вас врятували. Ті, хто живуть по іншу сторону допомогли вам, поклавши багато зусиль та життів. Але лихо має властивість повертатись, та ще й з більшою силою. І настав той час коли ви зможете повернути несплачений борг та допомогти тим, хто колись потурбувався про вас. 

- Пробачте, та я не розумію. - розгублено затрусила головою Аліса. - Про котрих інших ви говорите? Хто нас і від чого рятував?

- То он як! - обурено скрикнув чарівник. - Той, хто не пам’ятає своєї історії, приречений на її повторення. Та лихо з вами, зараз не час переповідати події тисячолітньої давності. Скажу лиш те, що ви тут не самі. Всесвіт занадто великий, аби зійтись клином лише на вашому тісному світику. Та скажи мені таке, дитя, чи готова ти піти в невеличку пригоду й допомогти мені врятувати ще один світ, нехай тобі й незнайомий? Я вже зібрав всіх, кого потрібно. Не вистачає лиш приборкувача звірів. Когось, хто вміє з ними говорити. Якщо я не помиляюсь, то якраз це і є вашою особливою рисою, чи не так?

- Що, перепрошую? - ледь не засміялась від несподіванки Аліса. - Ви, мабуть, помилились. Ніхто з людей не вміє говорити зі звірами.

- Справді? - недовірливо глянув чарівник, дивлячись на кота, що тинявся біля свого лотка. - А чого тоді твій звір гадить в спеціальне місце? Це ж ти йому сказала так робити, чи не так?

- Е-е-е, та не те, щоб зовсім. - стала виправдовуватись Аліса, споглядаючи цілком собі спокійного Рижика. - Він сам якось вмів. Я просто поставила його туди й він сам зрозумів. Це зовсім не говорити зі звірами, розумієте?

- Саме такі навички мені й потрібні. - діловито мовив Мандрівник, ставлячи руки в боки. - Мечем володієш?

- Ні, я не…

- Нічого, навчишся. - не дослухав Алісу старий. - Не обіцяю тобі поїздку на драконі, бо ти з ним, певна річ, не справишся, але побачити його зможеш. Та й окрім драконів є на що подивитись. Все, як ти й хотіла. То що?

- Як я й хотіла? - не зрозуміла Аліса.

- Ну звичайно. - вже нетерпляче розвів руками чарівник. - Хіба це не ти кілька хвилин тому хотіла літати верхи й рубати нечисть? Ви, місцеві жителі, думаєте, що ваші бажання ніде не враховуються, коли посилаєте їх в небо. Але їх чують ті, кому то потрібно. Чи ти думаєш, що я випадково потрапив саме в твою дивну хатину на висоті. Для чого взагалі так високо жити, якщо на землі зручніше?

- Я не знаю… - прошепотіла ошелешена Аліса, розуміючи що чарівник має на увазі десятий поверх багатоквартирного будинку. - А ви справжній?

Мандрівник спершу суворо подивився на недовірливу жінку, але тоді його обличчя пом’ягшало. Він нахилився до голубого вогника, що все ще жеврів на верхівці патериці й став шепотіти йому невідомі слова. А тоді раптово стукнув посохом об землю й поруч з ним розкрилося справжнє диво. Воронка, що нагадувала смерч з висоти пташиного польоту, закрутилась посередині кімнати, розростаючись із неймовірною швидкістю. Та як тільки вона набула розміру зросту дорослої людини, то припинила розширятись і цілком собі мирно продовжувала крутитись вже не таким шаленим темпом.

- Невідомість лякає. - спокійним голосом сказав чарівник. - Заглянь всередину і розвій її.

Аліса захоплено підійшла до дивовижі серед її маленької спальні. Вона лиш кінчиком пальця торкнулась до згустка невідомої природи, але нічого не трапилось. Тоді вже сміливіше жінка просунула голову по ту сторону і побачила. Широкий недоторканий лук з травами по пояс, на котрому випасались невідомі їй, але такі прекрасні, крилаті тварини. Десь далеко височіли засніжені піки скелястих гір, а по центру краєвиду красувався замок, що неначе був намальований. В небі тихо квилили пролітаючі птахи, розміром із літак, а в ніс вдаряв приємний запах тієї самої свіжоскошеної трави. Багато зусиль коштувало Алісі витягти голову із порталу. Їй так сильно захотілось залишитись там.