ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

=

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА

Розділ двадцять шостий

Мене звуть Метью о Коннері. Я народився 1696 року в Північній Кароліні. Я наполовину шотландець, як і батько. Його батьки зустрілися далекого 1640-го року під час другої Єпископської війни в Нью - Берні, і з першого погляду полюбили один одного. Але вони не могли бути разом так-як, по суті, були ворогами через війну між Англією і Шотландією повсталої проти короля Карла I-ого через його політику щодо введення в шотландське пресвітеріанське богослужіння англіканських обрядів, літургії та посилення влади єпископів.  Тільки в 1641-му році коли між Англією та Шотландією
було укладено мир, вони змогли одружитися. Мій батько народився в Шотландії, а виріс у Північній Кароліні подалі від громадянської війни між роялістами – прихильниками монархічної форми правління Карла I – ого та ковенантерами, що виступають на захист пресвітеріанської церкви з обмеженням королівської влади над нею.

Будучи молодим і здоровим мій батько не замислювався над питанням створення сім'ї, поки у віці сорока років від народження в 1684 році доля його не звела з однією молодою особою, яка подарувала йому п'ятірку дітлахів - три дочки, і два сина. Оскільки мій старший брат з'явився на світ раніше за мене, тому я на відміну від нього не міг успадкувати стан батька і вирішив піти у священики. Від військової служби я відмовився за релігійними переконаннями, заповнивши бланк заяви до Консультативного комітету з відмов від військової служби за переконаням.

Я не міг собі дозволити вбити людину, порушивши одну з Божих заповідей.

Правда, будучи за природою людиною легковажною і незваженою я швидко зрозумів, що це поприще теж не по мені тимпаче після смерті моєї нареченої я вирішив спробувати себе ще й у акторському поприщі, в якому непогано досяг успіху.  Я став відомий серед глядачів третього стану, а бувало що й найвищого, особливо серед жіночої половини суспільства. Звичайно, до таких відомих особистостей як наприклад Вільям Шекспір ​​і відомий актор Річард Бербедж які свого часу курували театральними трупами, або ж провідного актора Томаса Батертона мені було дуже далеко. Але це мене не хвилювало, адже певний успіх я мав, і не тільки в акторському таланті, а й у завоюванні жіночих сердець своєю майстерністю і чарівністю.

Так, я отримував величезну насолоду від своєї роботи у всіх сенсах цього слова.

Звичайно, коли я несподівано став графом з забаганки долі, яка поступилася мені місцем, зайнятим по праву моїм братом до його смерті, я не знав, як мені реагувати - радіти мені чи плакати і чому саме радіти і за чим плакати.

Здавалося б, я повинен був радіти, що став лордом, і не виступатиму на сцені, але я плакав, що втратив брата та сцену.

Що ж до Кетрін, дівчини, яку я полюбив, і яка спочатку не була знайома з моїми талантами, знайомство з нею привело мене до сумних подій. За примхою долі, я полюбив її з першого погляду і чоловіком я її став, ні хвилини не сумніваючись у тому, що роблю правильний вибір не лише стосовно неї, а й у тому, що стосується віри. Точніше те, що я її радикально змінив – ні на йоту про це не шкодуючи, та ж доля нас і розлучила.

У 1718 році в той день, коли ми з Кетрін стали чоловіком і дружиною в повному розумінні цього слова, це й сталося. Мене не стало, принаймні, для неї в той момент, коли на мене спрямував пістолет один з розбійників, які напали на нас, в той час коли ми усамітнилися від усіх в одному дальньому будиночку і вистрілив у мене, Кетрін зомліла. Тому вона не могла знати що, куля в мене не потрапила, тому що по чистій випадковості розбійник як не дивно виявився не кудишнім стрільцем, так як її крик завадив йому, добре в мене прицілиться. А ось мене попередив про небезпеку, і я зміг увернутися, спеціально впавши на землю (напевно, це падіння вона і побачила, прийнявши мене за вбитого і втратила свідомість) з таким розрахунком, щоб мене й прийняли за вбитого, і я зміг згодом попередити владу про крадіжку моєї дружини і врятувати її. Тільки вийшло інакше. Розбійник вирішив добити мене напевно. Коли він націлив пістолет знову на мене, вже лежачого, я це зрозумів за характерним клацанням, як і те що цього разу моя пісенька заспівана.

- Сміт не чіпай його - раптом почув я

- Але бос я його тільки поранив, а нам наказано його вбити.

- Я сказав не чіпай його

- Але бос треба зробити контрольний постріл у голову на той випадок...

- Так, в голову - почувся постріл - але тільки в твою козел хрінов! Навіть стріляти не вміє. А цього – вказав він на мене – підняти та доставити на мій корабель.

- Але бос, він практично мертвий - почулися заперечення

- Хтось хоче ще кулю в чоло?! - направив він на кожного пістолет. - Невже ви собаки настільки сліпі і тупоголові, що не бачите очевидного. Не змушуйте мене пошкодувати, що я взяв вас у свою команду, а інакше виходить, що він – вказав він на Метью –  краще за вас усіх разом узятих олухи ви такі довбані, бо так легко вас, виявляється, провести навколо пальця як нетямущих діточок.

Я не чинив опір через мою дружину, я не чинив опір, тому що не знав, як може повестися командир цієї зграї по відношенню до нас, якщо я хоча б спробую це зробити, тому що я вже зрозумів, що він за своєю натурою людина жорстока, надто жорстока, навіть по відношенню до своєї команди.

І так я потрапив на корабель.

Капітан - ним виявився ватажок розбійників - попередив мене, що якщо я хоча б спробую побачитися з моєю Кетрін, або якось дам їй знати, що я живий він мене вб'є.

А мертвий я нічим не зможу допомогти моїй дружині.

А оскільки я йому все ж таки сподобався і через мене він втратив одного з члена команди, я повинен того замінити. Але я, все ж одного разу спробував до неї достукатися крикнувши її ім'я щоб вона мене почула. Так, вона почула, але вона тоді була одурманена опієм та і переконали її що це їй тільки почулося.