Частина друга. Розділ сімнадцятий

=

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Того дня дощ лив як із відра, і дув сильний поривчастий вітер, який ніби переслідував вершника, що скакав на вороному коні. Здавалося, що кінь і вершник немов злилися один - з одним став єдиним цілим.  Було щось моторошне в тій єдності, особливо з огляду на грозу, яка ніби вітала їх.

Вершник мчав дорогою до маєтку що стояв на землі його предків, а отже був власником і господарем тих земель, які прилягали до маєтку.

Коли він, прискакавши, віддав свого коня у розпорядження конюха, одразу поспішив до хати.  На вигляд йому було п'ятдесят років або близько того. Був він кремезний, з високим чолом, густі вигнуті брови, що зрослися на переніссі, прямий ніс, великі очі були трохи навикат, тверді губи, і квадратне підборіддя з видатними вилицями.

Двері відчинив лакей.

- Сер!

- Верноне!  Я увесь промок до нитки, страшенно змерз і голодний

- Вам потрібно переодягнути сер і прийняти гарячу ванну

- Ось саме гарячу ванну та негайно

- Слухаюсь сер - лакей поспішив виконувати доручення, і тут - щось, згадавши різко зупинився

- Ледве не забув сер, до вас відвідувач

- Відвідувач у таку пізню годину?!  - підняв він одну брову

- Так сер, точніше ні - він прибув ще вдень

- Ще вдень?

- Так сер він чекає на вас у вітальні

- І хто ж це? - лакей на якусь частку секунди зам'явся

- Ваша дочка сер з якимсь молодим чоловіком

- Що? - заревів він, кинувшись у вітальню. «Ваша дочка» - гупало в нього в голові, відгукуючись гострим болем, через який він уже навіть не почув «з молодим чоловіком», а отже, не знав, що вона прийшла не одна.

Він стрімко влетів у вітальню, не розбираючи дороги і не помічаючи нікого й нічого довкола себе.  Втім, одну особу він помітив одразу, прагнучи до неї всім серцем, але аж ніяк не коханням. Він так стрімко підійшов до дочки і несподівано вліпив їй ляпас зі словами «Як ти посміла з'явитися сюди?», що дівчина не встигла ухилитися від нього - Як?! – взревів він,

змахнувши рукою для наступного удару, який вона й не думала відбити, перебуваючи у шоковому стані. Вона то не встигла додуматися до цього, а ось Метью це вдалося. Його рух виявився настільки ж несподівано стрімко чітким, як і у «ворога» руку якого він встиг перехопити.

«Ворог» вражено подивився на таку несподівану перешкоду, що не відразу відібрав свою руку. Спочатку він здивовано перевів погляд на людину, яка утримувала його руку, а потім уже зі злим роздратуванням звільнився із залізних лещат, які, втім, ослабли.

• Хто Ви такий?

- Друг

- Ви мені не друг

- Вам може й ні, а іншим так

- От і забирайтеся до цих інших. Геть! – закричав «ворог», вказуючи на двері.

- Батьку!

– Я тобі не батько!

- І тим не менш моя наречена ваша дочка сер

- Що вже нареченого підчепила? Молодець вправна, ох вправна

- Стівен! -

- А з тобою дружина в мене буде окрема розмова

– Діти прийшли взяти у нас благословення на шлюб

- Діти? Ти що така наївна, що подумала я дам його, не бувати цьому

- Дорогий, але ж вона твоя дочка

- Ще одне слово і я за себе не ручаюся «дорога» А ти - тут же переключився він на дочку - забирайся зі своїм захисником геть з мого будинку. І щоб духу твого тут не було.

- Сер - встав Метью на захист своєї нареченої - ми підемо, але знайте що ваша дочка, отримавши благословення матері якій ми завжди раді, вийде заміж аж ніяк не за бідну людину, а ви в моєму обличчі раз і назавжди втратили зятя, який може врятувати ваш капітал. – з цими словами він узяв вражену Кетрін за руку, стрімко виводячи її з кімнати і взагалі з дому, в якому вона виросла і по праву народження могла вважати своїм. Після чого голосно грюкнули вхідні двері, та так, що шум, який він спричинив, ще довго звучав у вухах тих, чий будинок вони так стрімко покинули.