Частина друга. Розділ п'ятнадцятий

Розділ п'ятнадцятий

Того погожого весняного дня Кетрін вийшла зі свого будинку, щоб як завжди продавати пироги. Звичайно в маленькому містечку, де жила Кетрін, був свій булочник, але всі хто не куштував її пироги, хвалили їх. Особливо пироги припали до смаку багатіям, адже крім смакових якостей їм ще сподобався сервіз, а кому не сподобається, якщо те, що хочеш, приносять додому? Дівчина завжди пекла більше пирогів, ніж потрібно, щоб дорогою продати їх усім охочим. Звичайно, спочатку замовлення надходили не відразу і досить рідко, адже люди ще не знали, що їм хочуть запропонувати, але пироги виявились на стільки смачні, що з'явилися постійні покупці, і дівчина вже точно знала, скільки потрібно в день пекти пирогів для продажу крім тих пирогів, що пеклися для домочадців.

І ось зараз проходячи повз кузню, вона сповільнила крок, щоб привітатися з ковалем і пригостити його старших синів смачною випічкою. Вони, як завжди, допомагали йому.

- Привіт Кетрін!

- Здрастуйте! - привіталася вона у відповідь, привітно посміхнувшись.

- З чим цього разу пиріжки? - запитав коваль, роблячи перерву в роботі.

- З ожиною – дівчина поставила кошик на підвіконня. – Скільки вам? Як завжди?

- Не цього разу. У нас з'явився зайвий рот, як і пара рук, але аж ніяк не зайвих.

- Ось як? - здивувалася дівчина. І хто це?

- Мій племінник. Дуже здатний я скажу тобі.

- Племінник?! - здивувалася дівчина. – Я не знала, що у вас є племінник.

- Та  ось я теж, до речі, не знав досі про його існування. Був у мене брат – довірливо почав коваль свою розповідь. - Та непосидю він був, все рвався побачити далекі краї. Мартіном його звали. Ось і вилетів він одного разу з гнізда, точніше сплив на першому кораблі, що трапився, нічого нікому не сказавши. Багато років тому це було. Вже й батьків наших не стало, а його все нема. А замість нього Метью з'явився син його єдиний.

- А чому ви такі впевнені, що він ваш племінник? – підозріло запитала дівчина

- А навіщо йому брехати? - став він на його захист - Ми ж люди бідні ділити нам нічого крім даху та лову. Все що маємо, заробляємо тяжкою працею, наприклад молодші діти рибальством, дружина куховарство, а я ось зі старшими дітьми ковальською справою, та й племінника долучаю до цієї справи – здібний хлопець скажу я тобі, хоч і пригож собою, ніякої роботи не цурається.

- І де він?

- А дрова зголосився на зиму наколоти.

– Зрозуміло. Ну що ж не заважатиму вам. До побачення.

- До побачення Кетрін. Дякую за пиріжки.

- На здоров'я – відповіла дівчина, йдучи.

А тим часом племінник коваля, згаданий саме ним, вже  встигнувши зробити роботу з одним із двоюрдних братів, що допомагав йому йшов, весело насвистуючи до кузні тією ж дорогою, що й дівчина. Там вони й зустрілися, мало не зіткнувшись лобами.

– Акуратно!

- Ой, вибачте, будь ласка

- Чи задумалася?

- Так. Як втім, і ви – із викликом дала вона відповідь

- Бач, ти яка...?! Гостра на мову…

- Як тебе звуть, то красна дівчина? - посміхнувся він, дивлячись на рум'яні щічки дівчини.

- Кетрін. А вас як величати? - спитала вона, не без цікавості вдивляючись в обличчя незнайомця - блакитні очі, чорні брови врозліт, прямий трохи кирпатий ніс, трохи запалі щоки на вилицях, мужній квадратний побородок, обрамлений маленькою бородою зі світлими вусами над верхньою губою. Густе середньої довжини світлорусяве волосся.

- Метью. – відповів він тим часом. Куди прямуєш красуня?

- Прямо. А ви бува не племінник коваля?

– Він самий. Дивлюсь кошик у тебе важкий - сказав він, беручи у неї кошик - Як же ти носиш таку тяжість?

– А мені допомагають. І цього разу кошик не такий вже й важкий, так що дякую вам, але помічника я не потребую - сказала Кетрін, забираючи у нього назад кошик

- І де твій помічник?

- Захворів

- І чого іншого не знайшлося?

- Чому ж не знайшлося? Багато хто відгукнувся, та я відмовилася від допомоги

– А що так?

Кетрін не знала, що на це відповісти. Не казати ж йому правду? Та й брехати не хотілося. А збиралася вона цього дня батька провідати і поговорити з ним без свідків. Щоб ніхто не знав про її намір. І вона промовчала.

- Ну, що ж не хочеш відповідати не треба. А допомогти я тобі зобов'язаний – м'яко сказав він, беручи назад кошик. Показуй дорогу - сказав Метью, не віддаючи кошик дівчині. Кетрін невдоволено скривилася, але робити нічого доведеться відкласти розмову з батьком на другий раз.