Розділ 29.

Марта

Яків різко притиснув мене спиною до себе націлюючи пістолет на мою скроню. Перед очима промайнуло все моє життя. А зараз, я, як ніколи, хотіла жити.

- Один звук, і я рознесу твою голову на друзки! – прогарчав він відтягуючи мене від дверей.

Я надіялася лише на диво. На те, що Володимир прийде і врятує мене.  Не знаю скільки часу ми простояли мовчки, поки, нарешті, почувся знайомий голос.

- Марто! – пролунав Вовин баритон і я не роздумуючи озвалася у відповідь.

- Я тут! - після чого відразу відчула пекучий удар по обличчі. – Виродок! – крикнула я не стримуючи себе.

- Сучка! – прошипів Яків притискаючи мене знову до своїх грудей. Серце, оскаженівши почало лупити об ребра, а тіло скувало ланцюгами страху. Я змушувала себе вірити, що скоро все закінчиться і він мене відпустить.

Декілька гучних ударів і Володимир зніс ці кляті двері.  Серце радісно затріпотіло, побачивши свого чоловіка, який прийшов мене рятувати. Він націлив пістолет на Якова і почав щось кричати. Я, наче, не чула його слів. Все відбувалося, ніби, не зі мною.

За мить, Яків поволік мене на вихід, все ще не зводячи з мене прицілу.  На своїх губах я відчула металевий присмак крові, від якого вивертало всі нутрощі. Схоже, цей виродок розбив мені носа.

Я подумки молилася, аби ми з Володимиром залишились живими.

Він же врятує мене? Не залишить в лапах цього нелюда?

Ми наближалися до виходу, але Кості ніде не було. В мене закралася підозра, що він просто-на-просто втік, не витримуючи тиску цього тирана.

- Андрію, веди її, - повернув мене в реальність голос Володимира. Я все ще не розуміла, що відбувається. Просто, мовчки спостерігала за своїм рятівником.

- Зустрічайте, - почувся чоловічий голос з рації.

Я просто не могла повірити своїм очам. Невже, Вова таки зважився на цей обмін? Його ж зі служби звільнять! Ще й строку вліплять за такі дії!

Він точно божевільний! І все через мене.

На вулиці було дуже темно і я не могла розгледіти обличчя дівчини. Яків швидко блиснув світлом ліхтаря в її напрямку, і я мало не закричала від побаченого.

Цього не може бути! Це ж Світлана! О, Господи! Володимир знову підставив сестру під удар! Ще декілька кроків і Яків зрозуміє, що його обвели навколо пальця. Від цієї думки мене кинуло в жар!

Він тоді нікого не пожаліє! Яків – ще той псих! Я вже встигла це зрозуміти. Навіть не знаю, що керує його діями. Жага помсти? Гроші? Бажання врятувати сестру?

Володимир, ще з одним хлопцем опустили зброю і відійшли на п’ять метрів, як наказав злочинець. Здається, навіть тоді, коли мене переслідував маніяк я боялася менше, ніж тепер. Бо, насамперед, я хвилювалася  за свою дитину, і за Володимира, а тепер ще й за Світлану, чорт забирай!

- Пішла! – гаркнув Яків штовхаючи мене вперед.

Я не одразу зрозуміла, коли опинилася в обіймах Володимира, вдихнула його рідний запах притискаючись всім тілом до коханого чоловіка. Тільки секунди щастя були надто короткими.

Не пам’ятаю, що викрикнув той виродок, як я за мить опинилася за спиною Володимира.

Бах! – пролунав вистріл, від якого тіло Вови опустилося на землю.

Здається, я забула, як дихати. Перед очима все попливло і я зовсім перестала контролювати свої емоції.

- Що ти накоїв, виродку! – кричала я несамовитим голосом зриваючись з місця. Не розуміючи себе від гніву, я помчала прямо на Якова.

Він знову вистрелив в сторону Світлани, але я вже нічого не бачила. Мої очі були засліплені слізьми, а розум затуманився гіркотою.

- Марто, стій! – донісся чийсь голос ззаду, зупиняючи мене за крок до вбивці.  

Тільки зупинятися було надто пізно, тому що я була під прицілом і рахувала останні секунди життя.

Раптом, з-за спини Якова з’явився Костя і різким рухом вибив ствол з руки чоловіка. Вони почали щось кричати, боротися. Було важко зрозуміти, що взагалі відбувається. Я зрозуміла лише одне – Костя врятував мені життя.

Чиїсь міцні руки схопили мене і потягнули назад.

- Він живий, чуєш! – прокричав до мене хлопець, повертаючи до себе обличчям. Його слова миттю повернули мене до тями.

Позаду було чути гучні крики. Я вже не бачила, що там відбувається. Вся моя увага була прикута до свого чоловіка, який непорушно лежав на землі.

- Він в бронежилеті, - продовжував заспокоювати мене хлопець. – З ним все буде гаразд.

Далі все відбувалося, наче, в тумані. Приїхала швидка, його понесли в авто і я не роздумуючи поїхала кинулась за ним.

****

Володимира привезли в лікарню. Я з Світланою приїхали з ним.  Ми сиділи в коридорі в очікуванні вердикту. Його вже годину обслідували лікарі, але нічого конкретного нам не сказали.

Світлана весь час мене заспокоювала і стверджувала, що все буде добре. Я і сама це знала, тому що, нарешті, все закінчилось і хвала Господу, що всі залишились живими.