Розділ 26

Володимир

Одразу після того, як Марта розповіла мені про давню зацікавленість картиною сім’ї Адамовича, я вирішив сам поговорити з Михайлом. Кому, як не йому було знати, де його син, і в яку халепу він вляпався.

Наступного дня, я заїхав до Ольги Василівни, щоб взяти деякі речі моєї дівчинки. Заскочив на декілька хвилин до Марти в лікарню, а потім одразу поїхав до Адамовича.

В голові не вкладалося, що він – батько моєї колишньої. Як виявилось, я нічого не знав про ту жінку, а вона завжди уникала розмов про свою сім’ю. Тільки тепер я зрозумів, чому.

Катя здогадувалася, що рано чи пізно, історія з картиною вийде на зовні і їй прийдеться розповісти мені всю правду. Я, звичайно, почну її відмовляти від задуманого і все піде під три чорти.

Тільки тоді, коли я почав займатися активними пошуками картини, вона придумала план з вагітністю. Катя чудово вивчила мене за цей час і вміла добре маніпулювати.

Вона прекрасно знала, що я б не дозволив матері моєї дитини гнити за гратами, тому і збрехала про неіснуючу вагітність.

Зараз, все чудово складалося в один великий пазл, але без декількох важливих деталей, які я хотів дізнатися.

Припаркувавши автомобіль біля дороги я направився до будинку.

Сивоволосий чоловік швидко відчинив двері, наче, давно на мене чекав.

- Доброго дня. Я з поліції і хочу поставити вам декілька запитань, - промовив я, показуючи своє посвідчення.

Чоловік навіть не поглянув на нього, тільки, жестом запросив всередину будинку.

- Доброго дня. Проходьте.

Я швидко переступив поріг і минувши передпокій зайшов у кімнату, стіни якої були обвішані десятками портретів. В кутку стояв невеликий диванчик з м’якою сірою оббивкою і два стільці.

Швидше за все, в цій кімнаті і народжувались ці витвори мистецтва.

- Я прийшов дізнатися де ваш син, Костянтин? – відразу перейшов до справи. Проте, чоловіка зовсім не здивувало моє запитання.

- Уявлення не маю, - спокійно промовив він. – Костя щось натворив?

- Він підозрюваний у викраденні картини Міхала Адамовича і знаходиться в розшуку. Якщо ви володієте будь якою інформацією про його місцезнаходження, пропоную одразу все розповісти.

- Був він тут, вчора. Заїхав, називається, в гості. Наговорив купу гидоти і забрався звідси, паскудник, - зітхнув чоловік опускаючись на стілець. – Все через його дружка нового, який вирішив нашу картину до своїх рук прибрати, - Михайло так розповідав, наче та картина справді має належати їхній сім’ї. А, от, щодо дружка – це було цікаво.

- А кого ви називаєте його «дружком»? – різко запитав я.

- Я не знаю, він сюди один заїжджав. Я вчора, випадково, їхню телефонну розмову підслухав. Так от, судячи по уривках, які мені вдалося почути, його звати Яків і саме він пригріб до рук портрет. А ще, в них там якась проблема виникла. Дівку якусь треба було звідкись витягати. Не можу сказати точно, бо це все, що мені вдалося почути.

Яків? Одного разу я вже стикався з цим ім’ям. Збіг? Можливо, але треба перевірити.

- Може, Костя казав коли він повернеться чи натякав куди збирався податися?

- Не повернеться, - похитав головою чоловік. – Він, як дізнався, що в нас в будинку журналістка була і про картини розпитувала, мало не сказився. Одразу до дружка свого почав дзвонити, і розмовляв з ним на підвищених тонах. А потім сказав, що моя мазня виїденого яйця не варта, і ще купу різної гидоти про те, який я невдаха і так далі.

Он воно як! То це, моя Марта шуму навела! Як же мені не подобалася ця ситуація. Особливо те, що Марта засвітилася перед ним. Схоже, саме вона його злякала і він заліг на дно.

- Дякую, вам за інформацію. Сподіваюся вона допоможе нам розібратися у справі. Але, все ж таки, якщо ви дізнаєтеся ще щось, чи просто згадаєте, зателефонуйте мені, - я простягнув йому свою візитку з номером телефону. – Я, звичайно, не знавець, але портрети ваші дійсно чудові, - і це правда. Не розумію, як син міг наговорити такого рідному батькові. Мені стало шкода цього чоловіка. Було помітно, що слова сина глибоко засіли в душі художника.

- Дякую. Можете собі вибрати будь який, поки я не спалив їх до біса, - зневірившись випалив цей чоловік.

- Знаєте, може сьогодні вони і не коштують купу грошей, але через років сто-двісті , можуть значно зрости в ціні. Кому, як не вам знати, що картини набувають цінності після смерті художника, як би страшно це не звучало. Я б, на вашому місці, не поспішав спалювати свій талант, - раптом мій погляд зупинився на одному портреті, виконаному простим олівцем. - Якщо можна, ось цей я заберу собі.

- Звичайно, беріть. Я намалював її по-пам’яті. Так захопився процесом, що й не помітив, коли ранок настав. До речі, це та сама журналістка. По-моєму дуже органічно вийшло.

- Дуже, - погодився я. В нього і справді був неабиякий талант. Схожість неймовірна. – Сподіваюся, я можу на вас розраховувати? - кинув я наостанок, на що чоловік кивнув, проводжаючи мене до дверей. – На все добре.

Після розмови з Михайлом я знову поїхав у відділок. Щось мені підказувало, що Вікторія є однією з цієї «святої» трійки і саме її ці хлопці хотіли витягнути. Інших варіантів просто не було.