Розділ 25.

Марта

Ні, ну ви подивіться на нього! Розписуватися він зібрався! А мене взагалі хтось запитав? Може, я вже передумала!

Перше хай навчиться правильно себе поводити, а далі побачимо.

«Дитина повинна народитися в щасливій сім’ї»…. бу-бу-бу.  А якщо тато навіть не думає прислухатися до думки матері, це нормальна сім’я? Ні!

- Ну я ж визнав свою провину і покаявся, - майже благальним тоном промовив Володимир. – Мені справді важлива твоя думка, - ні, ну як він це робить? Ви б побачили ці милі котячі оченята. Одна невинність!

- Ну добре, - кидаю невдоволений погляд. – Тоді слухай і не перебивай.

Батько Каті – це онук Міхала Адамовича, який зобразив мою прабабусю Пауліну на картині. Він знає про цінність цього портрету і навіть вважає, що він повинен належати їхній родині, так як вони є прямими нащадками Адамовича. Розумієш, що це саме від нього Катя з Костею дізналися про картину і вирішили повернути її собі. Ти можеш мені не вірити, але погодься, що виглядає правдоподібно.

- Так то воно так, - потер рукою жорстку щетину. – Тільки мене цікавить,  одна деталь - з якої радості він був з тобою настільки відвертим. Підозрюю, що Адамович поняття не мав кому це все розповідав, - він знову подивився на мене з недовірою.

- Ну я відрекомендувалася Вікторією Ярославською, журналісткою, яка пише статтю про вітчизняних художників, - а що, я ж все правильно зробила, правда ж?

- Ну тут ти, звичайно, молодець. Моя школа, - лагідно провів рукою по моїй голові і я полегшено видихнула, але не на довго, тому що згадала одну важливу деталь.

- Але це ще не все, - тепер Володимир помітно насторожився. – Коли я йшла до автобусної зупинки, мені на зустріч виїхав  чорний позашляховик, за кермом якого сидів темноволосий хлопець. Він так нахабно на мене витріщався, що я запідозрила щось погане. Якби телефон не розрядився, я б його сфотографувала б, але, нажаль…

Володимир швидко дістав телефон і почав активно водити пальцем по екрані.

- Це він? – простягнув мені свій смарт і я відразу кивнула головою. Я була впевнена на сто відсотків, що бачила саме цього молодика, що на екрані.

- Ти знаєш хто це? – підвела брови вгору, хоча відповідь була очевидною.

- Це Костя, - важко видихнув Володимир. – Якщо він тебе впізнав, значить від нього і сліду там не залишилось. Чорт, треба знайти його будь яким способом. Якщо те, що ти мені щойно розповіла – правда, тоді це чудовий мотив, - ну нарешті цей чоловік почав думати головою. – Дякую, Марто. І ще раз вибач, що не хотів тебе слухати. Ти не просто кохана дівчина, а й чудовий напарник, - він потягнувся до моїх губ ледь чутно торкаючись їх лагідним поцілунком. В цю хвилину зайшла медсестра і знову все зіпсувала.

- А це що таке? – обурилась жінка, скорчивши невдоволене обличчя. – Мужчина, залиште палату! Час для відвідувань вже завершився, - просичала ця змія. Я вперше побачила, як Вова закотив очі перекривляючи медсестру.  – Я до кого звертаюся? – от же настирлива.

Володимир поволі піднявся, посміхаючись мені на прощання.

- Я вранці прийду. Напиши, що тобі принести. Все таки, декілька днів тебе тут потримають, - з сумом в голосі промовив він.

- Напишу, - тяжко видихнула я і помахала рукою на прощання.

Медсестра змінила одну баночку на іншу і теж покинула палату, залишаючи мене в цілковитому спокої.

Я зателефонувала мамі і попросила зібрати деякі мої речі. Через купу запитань, яка посипалася у відповідь, мені, все ж таки, прийшлося розповісти їй правду. Здається, новина про майбутнього онука повністю забрала в неї бажання повертатися на роботу.  А може, це й на краще!

Наступного ранку до мене забіг Вова. Приніс мої речі і фрукти. Нажаль, він затримався в мене хвилин на п’ять від сили і відразу помчав на роботу. В нього з’явилися нові зачіпки, тому не можна було тягнути.

Я почувала себе краще, але низ живота все ще тягнуло приносячи дискомфорт.

Пів дня в мене вливали якісь препарати, потім я засинала, прокидалася, йшла на обід. Ввечері до мене знову приходив Вова, але теж, лише на декілька хвилин.

Він подарував мені розкішний срібний браслет з невеликими білими камінцями і я одразу начепила його на руку. Це було так не очікувано і надзвичайно  приємно. Я аж розчулилась і пустила декілька сліз.  Те, що я стала така сентиментальна, мені, жах, як не подобалося. Але лікар запевнив, що залишилось потерпіти менше дев’яти місяців.

Так тривало весь тиждень. Добре, що кожного дня хоч мама з Володимиром навідувались.

Ви навіть не уявляєте, на скільки це нудно було цілими днями  сидіти в чотирьох стінах. Я почала читати детективи, аби тільки час проходив швидше.

Після обіду приїхав Вова і нарешті забрав мене з лікарні. Від відвіз мене на квартиру, а сам знову поїхав на службу.

Справа зайшла в глухий кут. Вікторія вперто мовчала, а Костя, наче крізь землю провалився. Його батько розповів, що востаннє бачив сина тиждень тому, а саме в той день, коли я приїздила до нього в будинок. Схоже, що Костя відчув небезпеку і заліг на дно. Де його шукати ніхто не мав ні найменшого уявлення.

Я залишилася в квартирі сама. Швидко прийняла душ і висушила волосся.