Розділ 23.

Марта

Моя поїздка трохи затягнулася. Спочатку все було добре, навіть дуже. Я без проблем потрапила в будинок відрекомендувавшись  журналісткою Вікторією, яка пише статтю про вітчизняних художників.

Двері відчинив чоловік років за п’ятдесят з темним каштановим волоссям і погаслими очима. Він виглядав пригніченим. Все ж таки, смерть доньки залишила помітний відбиток на його понівеченій душі. В будинку він був один, тому запитувати про дружину я не стала.

Спочатку він дивився на мене з недовірою, але мені таки вдалося його розговорити.

Я дізналася, що його дідусь теж був художником. Тільки, в ті роки він не був настільки відомим, як зараз і його картини не коштували божевільних грошей.

Цей чоловік був талановитим портретистом. До нього зверталося купа відомих діячів та, навіть, політиків. Майже весь його кабінет був обвішаний невідомими мені обличчями. Це був єдиний вид заробітку Михайла Адамовича, який не завжди його влаштовував.

Так-так. Вам не почулося. Саме цей чоловік був онуком відомого польського художника Міхала Адамовича. Сказати, що я була здивована – це не сказати нічого. Я була просто приголомшена цим відкриттям.

Все таки я не пошкодувала, що приїхала сюди. Мені здавалося, що ця інформація може багато чого пояснити.

Дивно, чому раніше Володимир не звернув увагу на прізвище своєї колишньої. Хіба вона взяла прізвище матері?   

А ще більше мене вразило те, що цей чоловік знав про три картини циклу, зокрема і про портрет Пауліни. Коли я запитала, про третю картину, чіткої відповіді так і не отримала. Чоловік знав лише те, що вона дісталася іншій сім’ї, але по праву повинна належати їм. Така була його думка, але робити поспішних висновків я не стала.

Якщо він вважав, що картина їхня, отже запросто міг розповісти цю історію своїм дітям - Каті і Кості, які в подальшому і викрали її прямо з нашої квартири. Як на мене, все було очевидно. Тільки, як донести свою точку зору Вові – поки що залишалося справжньою загадкою.

Покинувши будинок Михайла я дістала свій смартфон, в надії викликати таксі. Але удача була не на моєму боці. Як на зло телефон розрядився і я вирішила добиратися назад автобусом.

Я вийшла за ворітця і подалася в сторону траси. Пройшовши невеликий відрізок дороги, до мене на зустріч виїхала якась автівка. Я інстинктивно натягнула капюшона, але йому не вдалося повністю заховати мої рожеві локони.

Коли автомобіль зрівнявся зі мною, я змогла розгледіти чорний позашляховик, за кермом якого сидів  чорнявий хлопець років тридцяти. Якби телефон не був розрядженим я могла б зробити фото, але прийшлося напрягти свої звивини, щоб добре його розгледіти і запам’ятати.

Судячи по тому, як він на мене витріщався, це не я його фотографувала очима, а він мене. Тільки в нього була вагома перевага – відео реєстратор.

Помітивши надмірну увагу до своєї скромної персони я впевнено пришвидшила кроки. Здавалося, що я не йшла до траси, а летіла проти вітру.

Діставшись автобусної зупинки я, нарешті, зупинилася, щоб відхекатися. Треба починати бігати по ранках, а то діла не буде.

Перевівши дихання, мій погляд ковзнув по графіку маршруток. Наступна тільки через годину. Що ж таке?  Здається, фортуна повернулася до мене задом.

Попутку ловити було теж не варіант. Надто вже великою була недовіра до незнайомців. Тому, я присіла на лавку і покірно чекала. час від часу визираючи з-за зупинки. Знову з’явилося відчуття, ніби за мною хтось стежить, хоча насправді я нікого не бачила.

Маршрутка приїхала рівно о 16:00 і я прожогом заплигнула всередину. Мені край, як потрібно було встигнути на квартиру до повернення Володимира. Я і так з ним сьогодні не розмовляла, хоча впевнена, що на телефоні було купа пропущених.

Добиралася я цілих дві години, які здавалися мені вічністю. Ще ніколи мене настільки не втомлювали поїздки. Я почувалася, наче, вичавлений лимон.

Ще й вечерю потрібно було готувати, але в мене не залишилося сил ні на що.

Я поставила телефон на зарядку читаючи повідомлення про пропущені виклики. Щось мені підказувало, що вечір буде не простим.

Я замовила швидку доставку, а сама пішла в душ. Декілька хвилин перед струменем теплої води вселили в мене додаткову порцію енергії. Я швидко обтерла вологе тіло рушником, одягнулася і вийшла з ванної кімнати.

У вітальні на мене чекав сюрприз. Але поки я ще не знала який: приємний чи не дуже.

- Ну привіт, люба, - награно посміхнувся Володимир метаючи іскри гніву зі своїх очей. Ой-ой-ой! Здається, хтось розлючений. І схоже, по його нещадному погляду, причиною цьому являюсь я.

- Привіт, коханий, - підійшла ближче і швидко дотягнулась до нього губами.  – Пробач, що не відповідала, телефон розрядився, - знизала плечима виправдовуючись.

- Ну і? Вибрала сукню? – запитав він, пропалюючи мене своїми вуглинами.

- Яку ще сукню? – перепитала я округливши очі. До мене не відразу дійшло, що він був в курсі всього і це зіграло зі мною дуже злий жарт.

- Весільну, - прогримів своїм баритоном і до мене все дійшло.

Я трохи відійшла на безпечну відстань і важко зітхнула. Мама значить все розтріпала. Дякую, матусю! Догодила! Тепер прийдеться все розповідати, хоч і бачу по його пронизливому погляду, що він і сам здогадався.  А комедію цю ламає, аби з мене познущатися.