Розділ 22.

Володимир

Відразу з дому я поїхав на місце злочину – в музей. Найперше, що потрібно було зробити – це опитати працівників та ще раз все уважно роздивитися.

Жаров з хлопцями  вже був на місці і допитував охоронця. Я ж, в свою чергу, хотів поспілкуватися з новою співробітницею – Вікторією Колесник. Тільки в більш сприятливій для мене обстановці - у відділку.

Дівчина два тижні, як тут працює і відразу викрадення. Відчуваю, що це не спроста.  Не вірю я в такі збіги.

- Жаров, - звернувся до колеги, який детально записував кожне слово охоронця. – Як закінчиш, перевір найближчі камери і запиши номери всіх автомобілів, які потрапили в їх зону з 01:00 до 01:30.

- Шеф, там же і до сотні може назбиратися, - спробував з’їхати Жаров. Ага сотні! Нормальні люди в таку пору ніжаться у ліжках переглядаючи кольорові сни, а не розсікають по місту. Старий ледар! Зовсім вже розлінився.

- Хоч тисячі! Ти мене почув! – гаркнув для більшої переконливості. – Ще одне питання на останок: хто має доступ до цього кабінету?  - запитав я, різко переводячи грізний погляд на переляканого охоронця.

- Ніхто, - похитав головою сивий чоловік років за п’ятдесят. Він розумів, що теж попадав під підозру, але я був впевнений, що він тут ні до чого.

Звідки така впевненість? Та в нього на лобі все написано. За роки служби я добре навчився розрізняти хто бреше, а хто говорить правду.

- Ви ж розумієте, якщо сюди ніхто не заходив, ви перший підозрюваний? – вклинився в розмову Жаров. Ну, от, що він творить? Чоловік і так стоїть білий, як полотно, а той тільки підкидає жару. Одне слово –Жаров!

- Зачекай! – гаркнув я до колеги. – Відразу після того, як зникло світло, охоронець покинув свій пост і пішов до щитка. Так все було? - перевів погляд на блідого чоловіка.

- Все вірно, - відразу почав махати головою в знак згоди.

- Так, як камери могли працювати ще декілька хвилин від блоку живлення, злочинець проникнув в кабінет і вимкнув їх. Іншого шляху я не бачу. Тоді, їх точно повинно було бути декілька. Один -  стер записи, вимкнув світло і камери, інший - виніс картину. Мінімум двоє. Або, навіть, троє. Чорт! Невже ні один не залишив після себе слідів? – здається, я розмовляв сам з собою.

Я мимоволі опустив голову потираючи чоло. Ну не було ніяких зачіпок, щоб хоч від чогось відштовхнутися. Відчуваю, що до мого немалого списку додасться ще один висяк. Просто супер! Генерал мене зрівняє з землею, якщо на вечірній нараді я надам йому повний звіт по справі. А що я йому представлю? Що працювали справжні професіонали і, нажаль, не лишили жодної зачіпки?

Вже уявляю, як Іван Борисович повільно розфасовує мене по пакетах, а разом зі мною і весь відділок.

Зробивши глибокий вдих мій погляд, раптом зачепився за маленьку блискучу дрібничку, яка лежала під стільцем охоронця.  Я швидко ступив крок вперед, нагнувся і дотягнувся до неї. Це була маленька золота сережка з невеличким камінчиком, схожим на бурштин.

- Це ваша річ? – запитав переляканого охоронця?

- Ні, - коротко відповів чоловік. Звичайно, що він не носив таких прекрас. Ця річ явно належала одній з представниць прекрасної статі.

Значить, дещо, все ж таки, злочинці залишили. Цікаво виходить! Невже знову у викраденні замішана жінка? Щастить мені на них останнім часом.

- Сережку я забираю на експертизу. Жаров, бери Вікторію Колесник і вези її у відділок. Тільки без своїх фокусів. Це буде просто бесіда. Так їй і скажи, - я розвертаюсь і прямую до виходу. – Жаров, ти мене почув? –  з ким мені доводиться працювати?

- Мене вже тут немає, - промовляє і швидко покидає кабінет.

****

Вже годину, як я у відділку, а Жарова з дівкою досі немає. Він випробовує моє терпіння! До Марти дзвоню весь день – поза зоною! Та що ж це таке? Чому мене сьогодні всі ігнорують?

Вирішую набрати до Ольги Василівни, а то передчуття якесь дуже знайоме і тривожне. Коли вона втекла тоді, все починалося так само. Вимкнений телефон і ні слова пояснення. Ця дівка точно зведе мене в могилу!

- Слухаю, Володю, - піднімає слухавку мама.

- Доброго дня, Ольго Василівно. Ви не могли б дати слухавку Марті, а то я пів дня не можу до неї додзвонитися, - у відповідь мовчанка. – Алло! – кричу в слухавку. Та що ж це таке?

- Так ... вона ж поїхала сукню обирати, - не впевнено вимовила її мати.

- Яку ще сукню? Чому я про це нічого не знаю? – відчуваю, як починаю закипати.

- Як це яку? Весільну. Чи ти вже передумав одружуватися на ній? – її відповідь застає мене зненацька. Я на декілька секунд випадаю з реальності, а потім знову приходжу до тями. Ми ж, наче, про весілля ще не розмовляли. Але якщо вона хоче сукню, то чому б і ні? Влаштуємо пишне весілля, багато гостей, конкурси там різні, тамада...Нам будуть кричати: «Гірко». Потім перша шлюбна ніч і таке інше…

Щось мене не туди понесло. Ольга Василівна голосно сопіла в слухавку, нагадуючи, що висить на проводі. Ох, чорт! Вона ж на відповідь мою чекає.

- Звичайно ж не передумав, як ви могли таке про мене подумати. Просто, вона нічого не казала про сукню. Мабуть, це мав бути сюрприз, - припустив я виправдовуючись.