Розділ 21.

Володимир повернувся пізно вночі. Я швидко підірвалася з ліжка, почувши, як грюкнули двері.  За секунду я стояла у передпокої і міцно приклеїлася до його тіла.

Він виглядав втомленим і схвильованим. По його очах відразу стало помітно, що сталося щось серйозне. Я затамувала подих і побоялася запитувати сама. Він поволі стягнув з себе куртку і повісив її на вішак. Подивився на мене якось не зрозуміло і важко видихнув.

- Марто… тут така справа… - неохоче почав він витримавши протяжну паузу. - З музею викрали вашу картину.

Ну от! Почалося! А я вже подумки весільну сукню приміряла і підбирала під неї туфлі. Напевно, спокійне, розмірене сімейне життя може бути тільки в моїй бурній уяві.

Хтось, таки, винюхав про справжню вартість портрету і продовжує на неї полювання. Вірніше, вже вполював.

Так, як Каті більше не було, моя підозра впала на її спільника, яким виявився її брат. Він і досі в розшуку, тому втрачати йому нічого. Швидше за все, вирішив довести справу до кінця.

- Є підозрювані? – не знаю навіщо запитала, якось само собою вийшло.

- Поки, тільки один. Брат Каті – Костя, - лише підтвердив мої підозри Вова.

- Тоді його потрібно чим швидше знайти, - швидко підвела підсумки я, переступаючи з ноги на ногу.

- Хлопці вже над цим працюють, - на видиху відповів Володимир направляючись на кухню. Я прослідувала за ним.

Йому терміново потрібен був відпочинок. Він дістав з холодильника пляшку мінералки і прямо з горла зробив декілька ковтків.

Я підійшла до нього впритул і обвила його руками навколо талії.

- Та й чорт з тою картиною. Від неї одні проблеми, - намагалась хоч якось його втішити, але виходило навпаки.

- Справа не в тому, - він різко відсторонився від мене. - Я не думаю, що це зробив Костя. Це просто нереально провернути таку справу самотужки, - раптом, почав закипати Володимир. – Нюхом відчуваю, що хтось намагається заплутати слідство. Костя – ідеальний підозрюваний, але прямих доказів проти нього теж немає.

- Можливо, йому хтось допоміг? – припустила я спираючись на стільницю. – Там же купа камер, невже зовсім нічого немає?

- Зовсім. Нічого. Хтось вимкнув камери і систему сигналізації. Поки охоронець дивися, що до чого картину винесли.

- І що ти плануєш робити далі?

- Спати, - коротко відповів Вова, зробивши декілька кроків мені на зустріч. Його м’язисті руки  міцно притиснули моє тендітне тіло до себе так, що я перестала дихати. – Але, в нас ще залишилась одна не завершена справа, яку я ніяк не зможу відкладати до завтра, - прошепотів мені на вушко різко підхоплюючи на руки і вкриваючи мою шию легкими поцілунками

****

Цієї ночі я не могла зімкнути очей. Мене атакували набридливі думки щодо викраденої картини. Я не могла зрозуміти, чому саме зараз виник до неї якийсь нездоровий інтерес? Вона стільки часу була нікому не потрібною, а тут її крадуть вже вдруге.

Мої підозри зводились до однієї людини – Кості, але він точно не зміг би самотужки провернути таку операцію. Виходить, хтось йому допоміг… Але, хто?

Я швидко вислизнула з-під теплої ковдри, даючи можливість Вові поспати трохи довше. Накинувши на плечі рожевий шовковий халат я направилась на кухню.

На годиннику була шоста ранку, а за вікном ще темно. Я увімкнула чайник і взялася за приготування сніданку. Гадаю, Вова не відмовиться від омлету та чашки запашної кави.

Готуючи сніданок, я вперше відчула себе у ролі його майбутньої дружини. Мені соромно зізнатися, але я уявлення не маю, які в нього смаки. Потрібно чим швидше виправлятися, аби не зганьбитися перед ним.

Вова з’явився несподівано, якраз в той момент коли я виклала свою страву на білосніжну тарілку і  почала посипати її свіжою зеленню.

- Виглядає апетитно, - підкрався він з-за спини і обійняв мене за талію. Від його дотиків мурахи миттю пробудилися пробігаючи по моїй оксамитовій шкірі.

- Я не знала, що ти любиш, тому сьогодні – омлет, - промовила я повертаючись до нього з тарілкою в руках.

- Я, взагалі-то, не звик так рано снідати, - почав Володимир, зіштовхнувшись з вогником розчарування в моїх очах. – Але постараюся виправитись, - взяв тарілку і поставив її на скляну поверхню столу.

Настрій знову повернувся. Я швидко дістала прибори і поклала їх перед коханим. Сама сіла навпроти зробивши невеликий ковток гарячого напою.

- М-м-м, - протягнув він театрально, - нічого смачнішого не куштував, - промовив підлабузник, поклавши шматочок омлету до свого рота.

Він трохи перегравав, але все одно було приємно. Поки Вова знайомився з моїми кулінарними здібностями в моїй голові намалювалося купа запитань. І всі вони стосувалися викраденої картини.

- Які плани на сьогодні? – запитала я заходячи трохи віддалено. Не хотіла нав’язувати свої припущення, але на правах майбутньої дружини хотіла допомогти йому.

- Сьогодні, відразу їду на місце злочину, а потім, дивлячись по ситуації. Треба опитати працівників музею і ще раз все ретельно обстежити. На свіжу голову більше шансів щось знайти, - дожувавши останній шматок відповів Володимир.