Розділ 19.

Марта

Весь вечір я не могла знайти собі місця. В голові вертілося купа думок, які не на жарт мене розтривожили.

Світлану несподівано викликали на роботу, хоча перед цим вона запевняла мене, що взяла відпустку.

Володимир, здається, зовсім забув про моє існування. Весь день від нього лише тиша. В мене взагалі склалося враження, що від мене приховують щось важливе. Від цього відчуття стало ще нестерпніше. Я попрямувала на кухню і вирішила заварити нам чаю з ромашкою. Мама завжди так робить, коли її щось тривожить.

Вона почувається набагато краще, і якщо Володимир не впіймає того психа, через тиждень-два ми точно заберемося з цього міста. Я більше не маю ні бажання, ні терпіння сидіти цілими днями у цьому будинку. Так можна і з розуму зійти.

Навіть тут, мене постійно переслідує відчуття, ніби хтось за мною спостерігає. Я прислухаюся до кожного шереху і мені вчуваються якісь кроки під вікном. Може, я стала надто полохливою? А може, там дійсно хтось ходить?

Я, не довго думаючи, біжу до вхідних дверей і перекручую замок. Звичайно, це нас не врятує, але так більш безпечніше.

Повернувшись на кухню я беру чай і відношу його мамі. Вона, як і я, не може заснути. Ми перекидаємось декількома фразами, а потім чуються важкі кроки і моє серце завмирає.

Кисень миттю випаровується з моїх легень і я різко піднімаюся з ліжка. Декілька секунд і перед нами з’являється Володимир. Я прикриваю повіки і полегшено видихаю. Мимоволі підбігаю до нього і міцно обвиваю руками його торс.  Я безмежно щаслива, що він повернувся і не можу стримувати емоцій приклеївшись до нього просто на очах у мами.

- Все гаразд, Марто? – запитує стурбовано, трохи відсторонивши мене від себе і пильно вдивляючись мені у вічі.

- Так, все добре, - швидко бурмочу, миттєво забуваючи, про свій страх який нахлинув на мене декілька хвилин тому.

Поряд з цим чоловіком боятися нічого. Він точно володіє якимись дивними чарами, бо як тільки опиняється поруч, я відразу забуваю про все на світі і вся моя увага прикута лише до нього.

Я навіть Світлану помічаю не одразу. Вірніше, не одразу її впізнаю. Вона з’являється в дивному образі, який дуже нагадує мене. На моєму обличчі враз вимальовуються купа запитань, на які Світлана так само швидко відповідає.

- Тобі Вова все розповість, - коротко запевняє вона, переводячи погляд на свого брата і лагідно посміхається.

- Ти його впіймав? – відразу вловлюю хід їхніх думок, але хочу почути все від нього.

Він різко притягує до себе сестру і обіймає однією рукою за плечі.

- Ми його впіймали, - промовляє Володимир, а його губи пливуть у щирій посмішці.

- Слава Богу! – радісно виголошує мама.  – Тепер можна знову спокійно дихати. Дякую вам дітки.

- Це наша робота, - промовляє Світлана. – Я мабуть, вже піду спати, втомилася, сил немає.  Всім добраніч.

- На добраніч, Свєт, - промовила я проводжаючи її своїм поглядом.

- І я вже піду, - поглядаючи на мене з полум’ям в очах сказав Володимир. – Вже завтра я відвезу вас додому, - кинув він не відводячи від мене своїх темних вуглин. – Якщо щось потрібно я буду в кімнаті навпроти. Добраніч.

- Добраніч, - коротко промовила я спостерігаючи, як він зникає за дверима кімнати.

Аж не віриться, що все закінчилося і тепер можна нічого не боятися. Тепер ми спокійно повернемося на нашу квартиру і заживемо новим життям. Тільки яким воно буде?

Раптом, я подумала, що тепер повертатися в Одесу немає потреби. Салон можна продати, а тут розпочати все з нуля.

Тільки, я не знала, що в нас з Володимиром буде далі і чи взагалі буде? Зараз він тримався відсторонено. Або, це просто було пов’язано з тим, що ми тут не одні.

- І чому ти тут сидиш? – раптом вирвав мене з роздумів тихий голос матері.

- А де мені бути? – запитала я, між іншим.

- Біля нього, - спокійно промовила мама. – Він же чекає на тебе.

- Ти так гадаєш?

- Я впевнена, - відрізала вона. – Не дарма ж стільки серіалів передивилась. Він же мало не пропалив в тобі дірку, поки тут стояв.

Її слова було важко заперечувати. А я і не хотіла. За цей тиждень я страшенно за ним скучила і не могла дочекатися тієї миті, коли знову опинюся в його теплих обіймах, вдихну рідний запах і потону в його солодкому полоні.

Не гаючи часу я швидко переодягнулася в свою гладеньку піжаму, яка складалася  з темно-вишневої майки на тонких бретелях і коротких шортиків такого ж кольору.

Поволі вислизнувши в коридор я навшпиньки його перетнула, щоб не викликати зайвого шуму і рвучко увійшла в кімнату навпроти.

Володимира в ній не було, але я вирішила все одно залишитися і дочекатися його.

Кімната була оформлена у сірих тонах. В кутку стояло велике ліжко, а поруч комп’ютерний стіл. З іншої сторони на високому стелажі кольору слонової кості були розміщені книги та дитячі фото в рамках. Придивившись уважно я впізнала Вову з Світланою. Швидше за все фото було зроблено на якомусь дитячому святі. Вони виглядали щасливими та усміхненими.  Було помітно, що вони з самого дитинства разом, просто не розлий вода. Я б теж хотіла мати таку сестру, як Світлана – щиру і відкриту, яка ніколи не залишить в біді.