Розділ 17.

Ми прокинулись від запашного аромату кави, який доносився з кухні. Я намацала рукою телефон, що лежав поруч на тумбочці і подивилась на годинник – 7:00. Схоже, мама вже давно прокинулась. Я швидко підхопилася вислизаючи з теплих Вовиних обіймів, пірнула в джинси і натягнула светр.

- Вставай, коханий, - ніжно торкнулась його щоки, намагаючись розбудити.

- Котра година? - прилетіло мені, щойно він розплющив очі.

- Сьома ранку, - промовила я відсторонюючись від нього. Схоже, що його ніжність проявлялася лише вночі, а вранці він знову перетворювався в суворого поліцейського.

- Знову проспали! – мов ошпарений підірвався з ліжка.  – Ігор, вже, мабуть, чекає на вас, - промовив він одягаючи штани.

- Хто такий Ігор, - підозріло запитала я милуючись на останок його ідеальним торсом.

- Він відвезе вас в надійне місце. Моя машина засвічена, я не можу так ризикувати. Надіюсь, що до кінця тижня ми його візьмемо, тому буде краще, якщо ви пересидите небезпеку в Світлани.

Напруживши пам’ять я згадала, що це - його сестра і мені знову стало ніяково. Саме через того психа, ми тоді не потрапили до неї на дачу. А тепер, по тій же причині, змушені там переховуватись.

- Ти приїдеш до нас? - запитала я, з сумом поглядаючи на Володимира. Від думки про тривалу розлуку, раптом, стало так порожньо і сумно.

- Як тільки небезпека буде позаду, я відразу вас заберу, - промовив він, пригортаючи мене до себе і ніжно цілуючи в маківку. – Вам пора.

Він неохоче мене відпустив і я подалася на кухню, щоб сповістити маму про наш від’їзд.

Біля під’їзду на нас чекав чорний тонований позашляховик. Як тільки ми опинилися біля машини, водій миттю вискочив з салону.

На вигляд, він був трохи старшим за Володимира і не таким кремезним. На ньому була сіра куртка з капюшоном і чорні спортивні штани. Він швидко обійшов автомобіль, відкрив багажник і кинув туди наші сумки.

- Я Ігор, колега Володимира, - відрекомендувався чоловік. – А ви, я так розумію Марта. А це, - раптом він замовк, кидаючи погляд на мою маму.

- Ольга Василівна, - промовила мама.

- Дуже приємно. Сідайте в машину. Їхати нам не довго, але треба поспішати, - відказав чоловік відчиняючи перед нами дверцята заднього сидіння.

Спочатку, наша дорога минала мовчки. Ігор зосереджено вів автомобіль, час від часу кидаючи короткі погляди в дзеркало заднього бачення. Я дивилась у вікно, за яким пробігали міські будівлі, переповнений транспорт і вічно поспішаючі перехожі.

По місту ми їхали надто довго, а ще довше стояли у заторах. Мене почало хилити на сон і поволі повіки прикрилися. Я не знаю, як довго я дрімала. Коли ми наближалися до місця призначення, мама мене розбудила.

- Тут живе Світлана.  Володимир повинен був вам розповісти, - порушив мовчанку Ігор, зупиняючись біля високих металевих воріт.

- Він розповідав, що ми поїдемо до його сестри, - тихо промовила я, намагаючись розкрити очі.

- Світлана теж працює в поліції, тому з нею ви будете в безпеці, - запевнив Ігор і заглушив мотор.

Якась ціла династія поліцейських. Хоча, мені і правда стало трохи спокійніше. Але, лише на мить, тому що я не знала, як складеться наше подальше спілкування з його сестрою. Цікаво, що він їй наговорив про мене? Якщо правду, то це точно загострить ситуацію.

Будемо надіятись, що за три роки вона і не згадає про мене.

Швидше за все про наш приїзд її попередили ще вчора. Як тільки ми опинилися у її дворі, двері високого цегляного будинку відчинилися і з них вийшла молода, коротко підстрижена білявка, трохи старша за мене. Вона була одягнена в синій спортивний костюм і, побачивши нас з мамою, рушила нам на зустріч.

- Доброго дня, я Світлана, - швидко відрекомендувалась дівчина простягаючи руку моїй мамі.

- Я, Ольга Василівна, - відповіла мама легко стискаючи її долоню.

- Дуже приємно, - відповіла Світлана переводячи свій допитливий погляд на мене. – А ви, мабуть, Марта?

- Так, - кивнула я у відповідь. – І якщо можна, давайте на ти.

- Залюбки, - промовила Світлана, запрошуючи в будинок.

****

Для нас вже була підготовлена окрема простора кімната, де ми і розташувалися. По обидві стіни розмістились два односпальні ліжка, невелика шафа купе з дзеркалом на всю дверку. В кутку на комоді  стояв телевізор, колишнього зразка, але виглядав новим. На вікнах висіли жалюзі, через які ледь помітно пробивалися сонячні промені.

- Мамо, пора приймати ліки, - нагадала я шукаючи аптечку в своїй сумці.

- Я приляжу, - відповіла вона. Дорога хоч і не далека, але трохи вимотала маму.

- Я зараз принесу води. Приймеш ліки і поспиш, - промовила я зникаючи за дверима.

Минувши вітальню, я попрямувала на кухню, яка розташувалась далі. Світлана, якраз заварювала чай.

- Де можна взяти склянку? Мамі треба ліки запити, - пояснила я зупинившись навпроти дівчини.

Вона швидко відкрила верхні дверцята навісної шафи і дістала стакан.