Розділ 13.

Два тижні по тому.

Ці два тижні тягнулися страшенно довго. Маму прооперували і сьогодні я перевезла її додому.

Вона по трохи приходить в норму, але біль в області серця ще нагадує про себе. Лікар запевнив, що так має бути, адже рана ще не затягнулася. Їй категорично обмежені будь які фізичні навантаження, тому всі домашні клопоти я взяла на себе.

Я вже сто разів пошкодувала, що тоді розповіла про нас з Володимиром. І хто мене тільки тягнув за язик?

Сказати всю правду - теж не вихід. Не хочеться примушувати маму хвилюватися.

От чому в мене все так? Невже я не заслуговую на шматочок щастя?

Як би мені того не хотілося, але викинути його зі своїх думок не виходить. Як він там? Мабуть, його кобра вже перевезла свої речі до нього і відсвяткувала перемогу. Сама  не розумію, навіщо так картаю себе.

Зовсім трішки залишилось потерпіти. Місяць-два і я назавжди заберуся з цього міста. Воно мені приносить лише нещастя.

Несподівано, на столі починає вібрувати телефон і я різко підхоплююсь з дивану.

- Хто це? – з цікавістю запитує мама, помітивши моє занепокоєння.

- Це Володимир, - забираю телефон і крокую на кухню. Не хочу, щоб мама чула нашу розмову.

- Привіт. Щось трапилось? – відразу запитую, вслухаючись в важке дихання.

- Привіт, Марто, - знайомий голос розбігається мурахами по моєму тілу. – Я знайшов вашу картину. Якщо ти вдома, то я завезу її після роботи, - серйозним тоном промовляє, а я ковтаю всі слова від несподіванки.

Зізнаюсь, що я давно втратила віру її повернути, і його слова просто загнали мене в ступор.

- Але як? – запитую. – Як тобі це вдалося? – не можу приховати здивування. Він мовчить, важко видихає.

- Вибач, але я не можу тобі розповісти. До зустрічі, -  крижаним тоном швидко закінчує розмову і відключається.

Тепер я зовсім нічого не розумію. Мені ж цікаво хто її викрав, навіщо. Чи зловили викрадача, і що йому загрожує за крадіжку? Невже це така велика таємниця? 

І голос такий в нього холодний і байдужий. Знаю, що сама все розірвала, але змінювати свій вибір я не збиралася.

Бачити його теж не планувала, але заради картини… Мама взагалі буде на сьомому небі від щастя, коли дізнається, що портрет знайшовся.

Зібравши докупи свої думки я направилась до вітальні. Сіла на край дивану, блиснувши очима на маму.

- Володимир знайшов картину, - промовила посміхаючись і кутики маминих губ теж поповзли вгору.

- Справді? – все ще не могла повірити вона. – Не чоловік, а золото! – почала нахвалювати його. – Марто, ти хоч на вечерю його запроси, - тараторила далі.

Я лише кивала у відповідь, а потім, не витримавши морального тиску, просто пішла в свою кімнату.

На годиннику була рівно 18:00. Саме в таку пору робочий день Володимира добігає до завершення. Я знаю, що робота в нього не завжди закінчується по графіку, але морально вже була готова до майбутньої зустрічі.

Швидше за все, ми побачимося востаннє, як би гірко і болісно від цього не було.

Через годинну він зателефонував і сказав, що чекає мене внизу. Я взула кросівки і лише в одному спортивному вискочила за двері.

На вулиці я помітила його не відразу. Лише, коли автомобіль, який стояв на парковці голосно засигналив, побачила, що він за кермом.

Швидким кроком я направилась до автомобіля переборюючи хвилювання. Кожна зустріч з ним, немов невидимі тортури, які приходиться переживати знову і знову.

Підійшовши до автівки я різко смикнула за ручку і опинилась на передньому сидінні.

Володимир обдарував мене своїм коротким поглядом і різко втупився вперед, ніби зустріч зі мною йому була вкрай неприємна. Я зовсім не розуміла такої поведінки. Це було настільки помітно, що мені хотілося провалитися крізь землю, щоб більше його не бачити.

Він різким рухом дістав з заднього сидіння портрет, загорнутий в папір і сухо промовив:

- Надіюсь, більше проблем з нею не буде.

Я прийняла цей презент і неохоче подивилась на свого колишнього. Виглядав він м’яко кажучи, не дуже. Заросла щетина, під очима помітні синці, вигляд якийсь хворобливий. Мабуть, все через його роботу, від недосипання.

- Я хочу знати хто її викрав? – набравшись сміливості запитала я. 

Його очі вмить заповнилися темрявою. Лише одним поглядом він міг запросто спопелити мене не лишаючи і сліду. Жовна нервово перекочувались під його вилицями, а губи стиснулись в тонку лінію.

- Катя, - ледь чутно промовив, що я не відразу розчула ім’я. – Це зробила Катя, - повторив він.

Я знала лише одну дівчину з таким ім’ям, але це було б занадто просто. Та і для чого?

- Я знайшов ту жінку психолога, яка працювала в одній клініці з твоєю матір’ю. Спочатку, вона відкидала будь які звинувачення, але ваша сусідка її впізнала. Миронівна бачила, як напередодні з вашої квартири виходила Катя. От тільки без картини. Але коли її квартиру обшукали, то виявили портрет в зарання підготовленому сховищі. Я не знаю, як вона винесла картину, але маю підозри, що в неї був спільник.

Такого повороту подій я не очікувала. Це означає, що Катя, мати його майбутньої дитини виявилася злодійкою, ще й колегою моєї матері, а він ні сном ні духом… І це ще не найстрашніше, що мене мучило.

Тепер, по закону, він повинен її посадити в тюрму. Матір своєї дитини. Власними руками… От чорт! Я не була готова до такого.

- Я заберу заяву, якщо це ще можливо, - не тямлячи себе промовила я. -Дитина не винна, що її мати оступилася.

Принаймні, я не хотіла такої долі для цієї кобри. Так, вона мені була неприємна ще з першої зустрічі, але я не монстр.

- А немає ніякої дитини, і не було ніколи, - видавлюючи криву посмішку промовив він.

Що? То вона і його обвела навколо пальця? От же, стерво!

Тепер до мене почало доходити. Словесному тиску цієї кобри я не піддалася, то вона вирішила обробити Володимира. Молодець. Гарно спрацювала. Цікаво, як він дізнався, що вона його обдурила? Заставив зробити УЗД? Чи якимось іншим способом? Хоча, яке це має значення? Головне, що тепер, він знає правду.